Верес звичайний, або смерічки (Calluna vulgaris L.). Росте на полях, піщаних узгір’ях, у лісах та на полянах. Це невеликий кущик, дуже розгалужений, з дрібними вічнозеленими листками. Квіти дрібні, лілові або лілово-рожеві. Цвіте у серпні-вересні. Лікувальними є наземна частина та квіти під час цвітіння. Сушать у затемнених, добре провітрюваних місцях.
Хімічний склад. Близько 79 % дубильних речовин, мінеральні солі, до складу яких входять кальцій та кремнеземова кислота, цукри, флавонові глікозиди, красильні речовини, гіркий глікозид ериколін, який розпадається на глюкозу та пахучий ерицинол, алкалоїд ерикодинін, ензим арбутазу, лимонна кислота, сапоніни. У листках знайдено 0,6—0,7 % арбутину.
Діє сечогінно, потогінно та в’яжуче, дезинфікує сечові шляхи.
Застосування. Водний настій трави вересу (40 г на 1 л води) використовують при лікуванні каменів нирок, запаленні ниркових мисок, ниркових коліках, хронічних циститах та сечовому піску, а також при захворюваннях печінки, жовчних шляхів. Вживають у сумішах із сечогінними травами.
Навар квітів вересу (20—40 г на 1 л води) п’ють по півсклянки 3-4 рази на день.
Вероніка лікарська, вероніка лісна, гадячник (Veronica officinalis L.).
Багаторічна трав’яниста рослина. Стебло гіллясте, листки яйцеподібні, пухнасті. Квіти блідо-лілові в густих пазушних китицях. Цвіте у червні-серпні. Росте в лісах, серед чагарників, на узліссі.
Лікувальні властивості має наземна частина.
Хімічний склад. Глікозид аукубін, який гідролізується до глюкози та аукубігену (похідний фурану), велика кількість дубильних речовин, сліди ефірних масел, гіркоти, гуми, воски та смоли, редукційні цукри, мінеральні солі, органічні кислоти та сапонінові речовини.
Діє сечогінно, потогінно, в’яжуче і депуративно, підсилює травлення.
Застосовується вероніка лікарська при запальних захворюваннях нирок, сольовому діатезі, циститі, жовтяниці, гепатиті, запальних процесах верхніх Дихальних шляхів, при зниженій кислотності шлунка.
Місцево — при ангіні, запальних процесах горла та порожнини рота, ясен, опіках.
Напар із 10 г трави на 1 склянку води п’ють тричі на день по півсклянки.
Волошка синя, волошка польова, блават, васильок, синюх (Centauria cyanus L.).
Однорічна трав’яниста рослина з родини кошикоцвітих. Росте серед посівів жита й інших польових культур.
Волошка синя має прямостояче гіллясте стебло заввишки від 30 до 50 см.
Цвіте в червні-липні. З лікувальною метою використовують її цвіт, власне, збирають лише крайові воронкоподібні віночки квітів. Пора збирання — коли розпускаються квіткові кошики. Сушать у темному, добре провітрюваному місці.
Хімічний склад. Гіркоти (центаурин), глікозиди цихорин та ціанін, слиз, смоли, дубильні речовини, органічні кислоти, цукри, мінеральні солі, антоціановий глікозид ціанідин та красильна речовина ціамін.
Дія сечогінна та протизапальна.
Застосовують волошку синю при запальних захворюваннях нирок і сечових шляхів, при сечовому піску, набряках, при хворобах печінки та жовтяниці. При хворобах нирок і сечового міхура беруть 1 чайну ложку квітів рослини на 1 склянку окропу, настоюють 30 хв, проціджують. Вживають по 1/3 або 1/2 склянки 2-3 рази на день.
Суміш: квітів волошок - 15 г, трави кропиви дводомної - 10, листя грецького горіха - 10, квітів нагідок - 10, трави хвоща - 10, трави триколірної фіалки - 20, трави череди — 15, трави вероніки лікарської — 10. Чотири повні столові ложки суміші заливають 1 л сирої води, настоюють усю ніч, ранком кип’ятять 5-7 хв. Вживають 5 разів на день.
При затримці сечі внаслідок запальних процесів у сечових органах вживають гарячий настій з іншої суміші трав: пелюсток волошок - 10 г, кореня бузини трав’янистої - 15, приймочок кукурудзи - 10, листя толокнянки - 15, трави хвоща польового - 5, трави грижниці - 10, березових бруньок - 15. Приймають, як і попередню суміш (М. А. Носаль).
Гадючник в’язолистий (Рііірепсіиіа иішагіа М.).
Багаторічна трав’яниста рослина з родини розових. Росте на вологих місцях: на луках, узліссі, у ярах, по берегах річок та між чагарниками. Стебло цієї рослини пряме, високе (до 1 м заввишки), з густим золотистим суцвіттям жовто-білих, іноді кремових запашних квіток.
Листки пірчасті, нерівно двічізубчасті, темно-зелені, знизу білоповстисті.
З лікувальною метою використовують траву й коріння. Збирають траву цієї рослини під час цвітіння, в червні-липні, а коріння — рано навесні та восени.
Хімічний склад. Саліциловий альдегід, ефірна олія, флавоноїди, метилово-саліциловий ефір геліотропін, ванілін, терпен, саліцилова кислота, віск, жир, дубильні речовини, фарбна речовина спіреїн і вітамін С (3 г/л).
Дія. Діуретична, потогінна, протизапальна та знеболювальна.
Застосування. Цю рослину застосовують лише в народній медицині — у вигляді відварів та настоїв. Особливо хороший сечогінний та знеболювальний ефект відвару листків і квіток при нефриті, запальних процесах у сечовому міхурі та при сечокислому діатезі. Наявність флавонів, дубильних речовин та саліцилових сполук сприяє зменшенню запальних процесів у сечових органах, видаленню азотистих речовин та зменшення болю і дизуричних розладів. Для цього готують настій 30 г листя і квітів у 200 мл окропу і вживають по 50 мл 3 рази на день після їди.
Евкаліпт кулястий (Eucaliptus globubus).
Високе, іноді гігантське вічнозелене дерево з родини миртових, з ланцетовидними, синювато-зеленими листками та з квітами в пазухах. Росте на півдні України.
З лікувальною метою збирають листя в осінньо-зимовий період.
Хімічний склад. Листя містить дубильні речовини (до 6%), гірку речовину, смолу, органічні кислоти, складні ефіри, фітонциди та ефірну олію (1—3 %). До складу ефірної олії входять цинеол (до 80%), пінен, миртенол, альдегіди ізовалеріановий, капроновий і каприловий.
Основним діючим складником листя евкаліпта є ефірна олія.
Дія. Знеболювальна, антисептична, кровоспинна.
Застосування. Концентрований настій листя евкаліпта згубно діє на цілий ряд патогенних мікробів: стрептококів, стафілококів, збудника черевного тифу, дизентерії та дифтерії. Завдяки такому широкому спектру антисептичної дії препарати з евкаліпта досить ефективні при тострому пієлонефриті, циститі, калькульозному пієлонефриті. Особливо хороший результат наступає при лікуванні гнійних процесів органів сечостатевої системи промиванням через дренажні трубки ниркових мисок, порожнини сечового міхура. Ефірна олія з листя евкаліпта, розчинена у соняшниковій олії (2 :100), сприяє заживлению виразок та ерозій стінки сечового міхура в післяопераційний період після видалення каменів і навіть зменшує запалення та діє знеболювально при наявності каменів у сечовому міхурі.
Настій готують з 10 г листя, настоюючи протягом 2 год у 200 мл окропу в закритому посуді. Після охолодження вживають по 50 г тричі на день.
Зеленчук жовтий (Galcobdolon luteum Huds).
Трав’яниста багаторічна рослина 30-80 см заввишки з повзким кореневищем. Стебло чотиригранне, всередині порожнисте.
Листки коротко-черешкові, супротивні, довгасто-яйцевидні, з серцевидною основою, по краю зубчасто-пилчасті. Стебло і листки пухнасті.
Квітки ззовні волохаті, двогубі (верхня губа квітки серповидна, вигнута, набагато довша від середньої лопаті, нижні губи — великі), жовті, зібрані кільцями, сидять у пазухах приквіткових листків; приквітки колючі. Цвіте у травні-липні.
Розповсюджена рослина майже по всій території країни, росте у і вологих лісах, серед чагарників, біля парканів.
З лікувальною метою використовують листки й квітки, які збирають під час цвітіння.
В. В. Кархут рекомендує вживати водний настій з рослини у вигляді чаю при різі у ділянці сечового міхура, при явищах парезу детрузора, запальних процесах у нирках та сечовому міхурі (уретрит, цистит, пієліт, нефрит). На 1 склянку окропу беруть 1 чайну ложку квіток і настоюють 10 хв. П’ють 2-3 склянки на день, ковтками (теплим).
При гострому і хронічному запаленні нирок (гломерулонефрит) 4 столові ложки суміші квіток зеленчука жовтого (або трави остудника голого) — 20 г, трави звіробою — 40, листків мучниці звичайної — 40, трави хвоща польового — 30, бруньок берези білої — 30, стовпчиків (волосу) кукурудзи — 20, трави споришу — 20, квіток материнки — 20 і квіток ромашки лікарської — 15.
Взяту порцію із суміші настоюють протягом 12 г в 1 л води, кип’ятять 10 хв, відціджують і п’ють по півсклянки 4 рази на день, через 1 год після їди.
Змійовик, гірчак, ракові шийки (Polygonum bistorta L).
Це багаторічна трав’яниста росліша з родини гречкових заввишки 30—100 см. Кореневище змієподібне, зігнуте, на розрізі червоно-буре. Від нього відходять корені. Прикореневі листки загострені, з довгими крилатими черешками, знизу сіруваті, стеблові — з розтрубами. Суцвіття—густий колос на вершку стебла; складається з рожевих квіток. Плід — сім’янка. Цвіте з травня по липень.
Змійовик росте на вологих луках, біля берегів річок як бур’ян.
Лікувальними є кореневища змійовика. Збирають їх ранньою весною або пізно восени.
Хімічний склад. Близько 30 % крохмалю, смолисті речовини, слиз, 10 % білкових речовин, 0,45 % глюкози та сахарози, сліди оксиметилантрахінону (емодину), 15-20 % дубильних речовин, 0,5 % галової кислоти, флобафени, органічні кислоти, близько 10 % мінеральних солей, 0,15 кремнієвої кислоти, яка розчиняється у воді, каротин та вітамін С.
Застосування. У народній медицині кореневища змійовика відомі як хороший в’яжучий засіб при лікуванні ран, захворюваннях сечової системи, катаральних станах травної системи. Крім того, рослина допомагає при жовчнокам’яній та сечокам’яній хворобах. Рекомендують відвар з кореневища змійовика: 20 г на 1 л води варять 20 хв, п’ють по 1-1,5 склянки на день. При цьому слід дотримувати дієти (не вживати м’яса, риби, яєць, алкоголю).
Конопля посівна (Cannabis sativa L.).
Насіння багате на жир (біля 30 %), фітин (4—5 %), білок, холін, а лушпиння — на мінеральні солі. У період середньовіччя з конопляного насіння робили молоко (емульсію), яке пили під час посту замість коров’ячого молока. Це також загально-зміцнювальний і сечогінний засіб при захворюванні нирок, каменях сечового міхура.
Застосування. Конопляне молоко виготовляють так: 50 г насіння промивають гарячою водою, висипають у ступку, додають 1 ложку цукру і розтирають, поступово додають воду (півтори склянки), розмішують, проціджують і віджимають через марлю. П’ють це молоко по декілька склянок на день. Для поліпшення його смакових якостей можна додати фруктового соку, цукру, какао або чорної кави.
Конопляна емульсія — дуже поживний продукт, його добре переносять діти і дорослі.
Особливо корисний для нервово-виснажених, хворих на хронічні запалення травного тракту і сечових шляхів.
З лікувальною метою використовують достигле насіння коноплі (Semen Cannabis sativa).
Красоля, настурка (Fropaeolum major L.).
Це декоративна однорічна рослина з родини красолевих.
Довжина їх — близько 2 м, гілляста, витка. Квіти оранжевого кольору, зі шпорою біля основи, з п’ятьма пелюстками.
Листя красолі в деяких країнах Західної Європи та Південної Америки вживають для приготування салатів, а недостиглі плоди — маринадів.
Хімічний склад. Глікозид (ізосульфановий) трепеолін, який хімічно наближається до глікозидів, що є в капусті, редьці, хроні та гірчиці.
Крім того, у красолі багато вітаміну С.
З лікувальною метою використовують висушені квіти, листя та плоди красолі.
Застосовують сік або відвар з листя та квітів у народній медицині при лікуванні сечо- та жовчнокам’яної хвороби. Готують також рослинні суміші з наявністю красолі: трави красолі - 100 г, трави звіробою - 80. Готують відвар у 500 мл води, п’ють по 3 столові ложки тричі на день. З 200 г трави красолі роблять відвар у 200 мл води. П’ють по 3 столові ложки тричі на день.
Кропива дводомна, кропива велика, кропива жалка, жалюча кропива (Urtica dioica L.).
З лікувальною метою використовують листя, коріння та насіння.
Росте як бур’ян по засмічених місцях, у городах, садах.
Цвіте з червня до пізньої осені.
Хімічний склад. Смолисті та дубильні речовини, слиз, лецитин, глікозид, який має властивості подразника шкіри, ензими оксидази, пероксидази та хлорофілази, органічні кислоти (мурашина та кремнеземова), 15-19 % мінеральних солей, що містять кремнезем, залізо та азотан калію і кальцію, редукційні цукри, а- і ß-каротин, аскорбінову кислоту (0,1-0,2 %), вітамін К (близько 400 біологічних одиниць в 1 г), ситостерол, ксантофіл, 5-7 % хлорофілу. У жалючих волосках рослини, є гістамін та ацетилхолін.
Діє кропива на організм сечогінно, кровоспинно, протипроносно, протидіабетично, підсилює виділення травних соків.
Застосування. Кропива надзвичайно широко використовується в науковій та народній медицині як кровоспинний засіб при маткових, гемороїдальних, легеневих, ниркових, шлунково-кишкових та носових кровотечах.
Відвари та настої кропиви добре впливають на збільшення гемоглобіну в крові, а також на підвищення кількості еритроцитів.
Експериментами клініцистів доведено, що кропива не поступається препаратам заліза, які рекомендують при недокрів’ї. На травну систему діє переважно нормалізуючи, поліпшує ферментацію, завдяки впливу на склад та кількість бактеріальної флори. Як добрий сечогінний засіб препарати кропиви збуджують коркову речовину нирок.
За своїми лікувальними властивостями кропива належить одночасно до інсулін-подібних засобів. При фармакологічних дослідженнях встановлено значне зниження кількості цукру в сечі. Однак якщо пити її дуже багато, то це діє негативно — цукру в сечі не зменшується, а лише менше виділяється сечі.
Застосовують кропиву дводомну при сечокам’яній хворобі, запальних процесах сечовивідних шляхів, пошкодженні паренхіми печінки, кровотечах, атонії травного каналу, недокрів’ї, ревматизмі, цукровому діабеті, проносах, катарах травної системи, метеоризмі, геморої, гіповітамінозах.
Напар з 20—50 г листя кропиви дводомної на 1 л води, п’ють 2-3 рази на день по півсклянки.
При хронічних запаленнях нирок і сечокам’яній хворобі рекомендують суміш листя кропиви — 50 г, кореня кропиви — 50, кореня солодки— 30. Запарюють 1 столову ложку суміші на 1 склянку окропу. Випивають за 3 рази.
При сечокам’яній хворобі насіння кропиви — 50 г, лікоподію — 20, цукру — 30. Змішують, розтирають на порошок. П’ють по 1 чайній ложці тричі на день.
Любисток лікарський (Levisticum officinale Koch.). Російська назва — любисток лекарственный.
Багаторічна трав’яниста рослина з родини зонтичних 30-90 см заввишки. Листки в любистку блискучі, пірчасті або подвійно пірчасті, зі своєрідним холодком, коли до них доторкнутися. Стебла прямі, всередині порожнисті. Квітки зібрані в густі, довгасті верхівкові грона.
Пелюстки квіток блідо-жовті, округлі, з загнутою верхівкою. Плоди — крилаті двосім’янки. Корені мають приємний смак.
Рослина має специфічний запах, подібний до запаху селери. Цвіте любисток у червні-липні. Збирають здебільшого корені від дво-, трирічних рослин, восени. Сушать у тіні.
Любисток вирощують у квітниках, на городах як декоративну рослину. Зустрічається на нашій території також і в здичавілому стані.
Хімічний склад. Корені любистку містять біля 1 % ефірної олії, до складу якої входить терпінеол, естери оцтової, валеріанової і бензоезової кислот, а також лактони: бутилофталід, бутиліденофталід, седанова безводна кислота; у великій кількості дубильні речовини, цукри, смолисті сполуки, кумарин, бергаптен та органічні кислоти.
Дія. Діуретична, анальгетична та седативна.
Застосування. З лікувальною метою використовують 2-3-річні корені любистку. Відвар з коренів має сечогінні, знеболювальні та заспокійливі властивості. Застосовують у вигляді відвару. З столові ложки сухого подрібненого кореня заливають 1 л холодної води, настоюють у духовці цілу ніч, вранці варять 5-7 хв, настоюють 20 хв, проціджують, відтискують і випивають за 5 разів — при хронічних запальних процесах нирок, особливо при водянці.
Меліса лікарська (Melissa officinalis L.).
Багаторічна трав’яниста рослина з прямим гіллястим, чотиригранним, волохатим стеблом заввишки 60-120 см. Листки серцевидні, тупі, трохи зморшкуваті, з великими зубцями, зверху темно-зелені, зісподу світліші, з блискучими залозками. Квітки на коротких квітконіжках. Віночок білий з рожевим відтінком і червоною плямою.
Рослину культивують в садах і на городах. Звичайно росте в чагарниках, на узліссі.
Цвіте в липні-серпні.
З лікувальною метою використовують листки меліси, які збирають двічі протягом літа до обпадання квіток і сушать у приміщенні, що добре провітрюється. Листя має гострий лимонний запах, на смак гіркувато-м’ятне.
Хімічний склад. Листя містить ефірну олію (до 0,33 %) з сильним лимонним запахом, до складу якої входять цитраль, цитронелаль, гераніол та інші сполуки. Листя також містить дубильні речовини (біля 5%), смолу, кофейну, олеанолову, урсолову кислоти і вітамін С (до 1,5 г/л).
Дія. Сечогінна, болезаспокійлива.
Застосування. Настої та спиртові настойки вживають при гострому циститі і цистальгії. Добре діє заспокійливо і знеболювально чай з листя меліси у суміші (порівну) з листям м’яти холодної та квітками ромашки, які настоюють в 1 склянці окропу протягом 20 хв і п’ють холодним по 100 мл 3-4 рази на день.
При стійкій цистальгії досить ефективна дія меліси лікарської в суміші (порівну) по 1 столовій ложці з шишками хмелю і коренями валеріани, настояних протягом 30 хв на 1 склянці окропу.
Охолоджений напій випивають на ніч, перед сном.
Осот городній (Sonchus oleraceus L.).
Однорічна трав’яниста рослина 30-100 см заввишки. Стебло пряме, порожнисте. Рослина при враженні виділяє молочно-білий сік.
Листки чергові, матові, голі, дрібно виїмчато-зубчасті, зубці витягнуті в м’які колючки, нижні листки перистороздільні, крилатий черешок розширюється в стріловидиу основу, що окутує стебло. Кошики на верхівці стебла та його розгалужень зібрані в зонтиковидні щитки, квітки в них двостатеві, язичкові, жовті. Цвіте в червні—вересні.
З лікувальною метою використовують всю наземну частину рослини (стебла, листя, квітки). Траву збирають у липні-вересні, молоде листя — в травні-червні.
Хімічний склад не вивчений.
Дія. Сечогінна, жовчогінна, протизапальна.
Застосування. Водний настій осоту городнього вживають при гострих та хронічних циститах, які супроводжуються різким болем.- Особливо ефективно діє настій при запальних процесах у сечовому міхурі при наявності каменів, при запаленні шийки сечового міхура, тобто при так званому вторинному шийковому циститі, викликаному запаленням простатичної залози, аденомі простати та гінекологічних хворобах. Для цього беруть 1 столову ложку трави осоту і настоюють у 200 мл окропу протягом 1 год. П’ють по 100 мл тричі на день у теплому вигляді перед їдою за 10—15 хв.
Остудник, голий грім, грижник, собаче мило, подвнжник (Негпіагіа glabra L.).
З лікувальною метою використовують усю наземну частину рослини.
Рослина належить до багаторічних, трав’янистих. Має розгалужені стебла зелено-жовтого кольору, дрібні листочки. Висота її — від 10 до ЗО см. Квіти дрібні, жовтуваті, зібрані в колосоподібні суцвіття. Цвіте з червня по вересень.
Поширена грижниця на парових полях, на піщаних горбах, пасовиськах, біля доріг, на сухих луках.
Хімічний склад. З % сапонінів, які містять 0,4 % герніарової кислоти із сильною гемолітичною дією, дубильні речовини, цукри, мінеральні солі, органічні кислоти, сліди алкалоїду параніхіну, 0,6 % ефірних масел, 0,2 % кумаринових речовин — герніарину (метиловий естер умбеліферон).
Дія рослини залежить від сапонінів, які мають антнспазматичні властивості (особливо впливають на організм кумаринові речовини).
Крім антиспазматичної грижниця має ще діуретичну та депуративну дії.
Застосування. Препарати з рослин використовуються при запаленнях сечового міхура, сечових шляхів та ниркових мисок, при болючих покликах до сечовипускання, при сечокам’яній хворобі, особливо при калькульозних пієлонефритах. Грижниця — досить хороший засіб при порушенні мінерального обміну в організмі. При сечокам’яній хворобі рекомендують суміш: трави грижниці — 40 г, кореня любистку—40, створок квасолі — 60, настоюють у 1 л води, п’ють по 2—3 склянки на день.
При запаленнях сечових шляхів: трави грижниці — 100 г, листя толокнянки — 50, сім’я петрушки — 30. Роблять напар в 1 л води, п’ють по 2—3 склянки на день (за І. Мушинським).
При спазмах сечового міхура та при запальних захворюваннях нирок з 30 г трави грижниці роблять напар у 1 л води, п’ють по півсклянки щоденно (за А. Ожаровським).
Настій з 30—50 г грижниці на 1 л окропу п’ють по півсклянки тричі на день (М. А. Носаль), а вичавлений з рослини сік — по 2 столові ложки 3—4 рази на день.
На ефективність 10 % настою грижниці вказує М. І. Соломченко, який лікував ним хворих з недугами серця (набряки). Кількість сечі у хворих збільшувалася до 2 л.
В. П. Махлаюк (1967) засвідчує, що траву грижниці найкраще використовувати свіжою, бо при висушуванні вона втрачає свої лікувальні якості. Ми також застосовували настої з грижниці у клінічних умовах, але істотної різниці в діуретичній дії свіжої і висушеної рослини не спостерігали. Стороннього впливу на організм препаратів грижниці не виявлено.
Парило звичайне, реп’яшки, польові, золотник, зрадзілля (Agrimonia eupatoria L.).
Багаторічна трав’яниста рослина.
Стебло пухнасте, виростає висотою до 80 см. Листки переривчасто-перисті.
Рослина досить розповсюджена на пасовищах, узліссях, передгір’ях, у чагарниках, біля доріг.
Цвіте з червня по серпень. Квіти ясно-жовті, розташовані колосоподібним суцвіттям.
З лікувальною метою використовують її наземну частину, котру збирають у період цвітіння і сушать у затінених місцях.
Хімічний склад. Сліди ефірних масел, холін, дубильні, катехінові речовини, флавонова фарба, кверцитрин, вітамін РР, мінеральні солі, що містять багато сірки, заліза та кремнеземової кислоти; органічні кислоти — лимонну, яблучну, аскорбінову, котрих у свіжих листках близько 40 %, і жирні — пальмітинову та стеаринову.
Дія. Сечогінна і протиартритична. Має також загально-зміцнювальні та в’яжучі властивості, регулює мінеральний обмін.
Настій парила діє переважно як протизапальний засіб завдяки наявності кремнієвої кислоти, яка ущільнює кровоносні судини.
Флавонові сполуки та нікотинова кислота зумовлюють сечогінні властивості, а велика кількість вітаміну С і холіну, котрі запобігають ожирінню печінки, сприяє нормалізації обміну речовин. Використовують парило при хворобах печінки, недостатньому виділенні жовчі, жовтяниці, гематурії, яка виникає при сечокам’яній хворобі. Ефективне при стійких запаленнях сечового' міхура.
Застосування. У народній медицині рослину вживають у багатьох випадках: при сечокам’яній хворобі (в сумішах з іншими рослинами), захворюваннях шлунка, верхніх дихальних шляхів, ревматизмі та геморої.
Для виготовлення настою 10—30 г рослини заливають 1 л окропу і настоюють 2 год. П’ють по 1 склянці 3—5 разів на день при гострих та хронічних запаленнях сечового міхура, а в сумішах з листям суниць— при сечокам’яній хворобі. 10 г рослини заливають 200 мл окропу, кип’ятять 5—10 хв, додають 1 столову ложку меду. Можна пити замість чаю тричі на день по 1 склянці.
Первоцвіт лікарськйй (Primula officinalis L.). Багаторічна трав’яниста рослина з родини первоцвітових. Росте на луках і серед чагарників.
Кореневище у первоцвіту м’ясисте, буре, коротке, з численними коренями. Листки прикореневі в розетці, яйцевидні, короткоопушені, зморшкуваті. Квіткова стрілка заввишки до 15—20 см, має на верхівці зонтиковидне суцвіття. Квітки запашні, золотисто-жовті, з трубчастим, коротшим за чашечку, віночком. Плоди — бурі, яйцевидні, багатонасінні коробочки. Кореневище дуже коротке, м’ясисте, вертикальне, з пучком тонких корінців.
Цвіте в квітні — червні.
З лікувальною метою застосовують квітки, листя й корені.
Хімічний склад. Корені містять від 5 до 10 % сапоніну, глікозиди примверин і примулаверин, вітамін С, каротин та ефірну олію. Листя містить сапоніни (2%), вітамін С (6% на суху речовину), каротин (до 30,055 мкмоль/л). В квітках є сапоніни, флавоноїди, вітамін С.
Дія. Діуретична, седативна і спазмолітична.
Застосування. Препарати з первоцвіту вживають при гострому та хронічному пієлонефриті, циститі найчастіше у вигляді чаю. На 1 склянку окропу беруть 1 столову ложку листків та квіток і настоюють 10 хв. П’ють по 50 мл тричі на день. Завдяки вмісту сапонінів добрий ефект при запальних процесах сечових органів дає напар (відвар) з коренів первоцвіту. Для цього на 400 мл окропу беруть 20 г подрібнених коренів і п’ють тричі на день по 100 мл.
Сосна звичайна (Pinus silvestris L.). Сосна росте у чистих і мішаних лісах, на піщаних і супіщаних грунтах і на гірських кам’янистих схилах, на вапняковому ґрунті і на пісках по долинах рік.
Дерево має прямий стовбур та круглу пірамідальну крону. Гілки покриті сизо-зеленою хвоєю, жорсткими, розміщеними попарно голками, завдовжки 5-7 см.
Молоді бруньки конічної форми, смолисті, густо вкриті лусочками, склеєними між собою смолою.
Для лікування використовують нерозкриті весняні бруньки.
Хімічний склад. Ефірна олія (0,36 %), до складу якої входять пінен, сільвестрен, борнилацетат, лимонен, борнеол, скипидар, діпентен, кадінен; смоли й смоляні кислоти (декстропимарова — 18 %, левопимарова — 36%, палюстрова, абістинова), крохмаль, дубильні речовини (5 %), пініцикрин, алкалоїди, антоціанові сполуки, мінеральні солі, гіркі речовини, аскорбінова кислота (близько 0;3 %), філохінон, токоферолу ацетат, каротин (багато у хвої).
Дія. Сечогінна, болезаспокійлива, протизапальна та антисептична.
Застосування. Соснові бруньки застосовують у вигляді відвару.
В 1 л варять 5-7 хв 30 г бруньок і відвар випивають протягом дня за 3 рази: при захворюваннях сечових органів (хронічному пієлонефриті, при каменях і піску в нирках і сечовому міхурі).
При гострому пієлонефриті і циститі вживають у вигляді чаю, який готують із суміші: 1 столову ложку соснових бруньок, 2 столові ложки медунки лікарської, 1 столову ложку бруньок чорної тополі і 1 столову ложку трави фіалки триколірної кип’ятять 3—5 хв в 2 склянках води, настоюють 10 хв, відціджують і п’ють по півсклянки через кожні 3 год.
Суниці лісові, полуниця, позобник, ягоди (Fragaria vesca L.).
З лікувальною метою використовують ягоди й траву цієї рослини.
Це відома багаторічна трав’яниста рослина з родини розоцвітих.
Цвіте в травні-червні. Плодоносить у липні-серпні. Ростуть суниці в рідких лісах, на узліссі, луках, серед чагарників, на лісових вирубах.
Хімічний склад. Сліди ефірного масла із запахом лимона, мінеральні солі, багаті калієм (у висушеній траві— 1,34—2,25 %), глікозиди, фрагарин та фрагаріанін, близько 5 % дубильних речовин, флавоновий глікозид кверцитрин, вільна галова кислота, лимонна, хінна та яблучна кислоти, пектин, цукор, вітамін С.
Діє суниця сечогінно й депуративно. Рослина дуже популярна в народній медицині. Плоди її вживають при каменях у нирках, печінці, при подагрі та багатьох інших хворобах. Листя суниці — хороший сечогінний засіб. Як засвідчує народний досвід, суниці є корисною і загальновживаною рослиною як в’яжучий, сечогінний, зміцнювальний, жовчогінний, протизапальний, очисний, заспокійливий засіб, вони поліпшують обмін речовин і регулюють діяльність травної системи.
Багаторічні спостереження за дією суниць на організм людини проводив М. А. Носаль. Він, зокрема, пропонує широко вживати в їжу свіжі плоди рослини. «Хто споживає ягоди суниць, — пише М. А.Носаль, — тому не потрібне курортне лікування».
Застосування. Суницю лісову включають до різних сумішей.
При сольовому діатезі корисний відвар з 20—30 г листя суниці на 1 л води. П’ють по склянці тричі на день.
Із суміші: трави суниць—100 г, листя брусниць — 40, листя чорної смородини — 60 роблять напар в 1 л води. П’ють по 1 склянці тричі на день при сечокам’яній хворобі (за І. Мушинським).
Терен (Prunus spinosa L.). З лікувальною метою використовують цвіт, плоди, коріння, кору й листя.
Поширена рослина в Європі, Західному Сибіру та на Кавказі.
Росте по краях лісів і на узліссях, на межах, у ярах, а іноді і на сухих крутих берегах річок.
Терен має форму колючого куща висотою до 3 м. Молоді гілки опушені, листки довгасто-еліптичні, плоди — кулясті, темно-сині, з сизим нальотом костянки, дуже терпкі на смак.
Хімічний склад. Квіти терену містять незначну кількість цукристих речовин, мінеральні солі, смоли, пентозани, рослинні гормони росту, флавони та кемферол, які знаходяться у вільному стані і зв’язані ціановодневими глікозидами. Останні розкладаються під впливом емульсину на глюкозу та інші складники.
У плодах та листі рослини багато дубильних речовин і їх продуктів — флобафени, прості та складні цукри, яблучна кислота, пектини, гуми та смолисті речовини, червоний барвник, глікозид пруназін.
Насіння містить незначну кількість жирних олій.
Діють квіти і листя терену на організм послаблювально, депуративно, потогінно. Плоди — протипроносно, знезаражувально та протизапально.
Застосовують рослину для лікування захворювань нирок і сечового міхура, а для збудження їх діяльності — квіти. Особливо корисний квітковий напар при хворобах, спричинених порушенням обміну речовин в організмі.
Використовують квіти та листя при запорах, пов’язаних з захворюванням шлунка і кишок, запаленнях порожнини рота, горла і стравоходу, сечокам’яній хворобі, гастритах, запаленнях сечового міхура, при набряках, що є наслідком недостатнього виділення сечі. Плоди — у разі проносів, запалень сечовивідних шляхів, слизових оболонок травного апарату, матки та придатків.
Як депуративний засіб при сечокам’яній хворобі рекомендують напар з 20-30 г квітів терену на 1 л води, який п’ють 3-5 разів на день по склянки.
Як депуративний чинник діє напар із суміші: квітів терену, маку
польового, мальви лісової, кореня жовтої горечавки, алтеї лікарської, солодки, кореневища пирію, плодів анісу звичайного, омегу водяного.
Складник беруть у рівних дозах по 10 г на 1 л води. П’ють по півсклянки тричі на день після їди.
Тополя чорна (Populus nigra L.). Дерево з родини вербових, заввишки 15-25 м. Росте по берегах річок та на низьких місцях.
Листки чорної тополі зверху блискучі, розширено-яйцевидної форми, з пилчастим краєм. Бруньки загострені, лускаті, смолисто-липкі, з ароматним запахом. Цвіте дерево до розпукування листя.
Для виготовлення ліків використовують тополині бруньки.
Збирають їх рано навесні (березень-травень), на початку цвітіння дерева, які ледь набубнявіли, але ще не розпустилися, смолисті, клейкі.
Хімічний склад. Тополині бруньки містять глікозиди популін і саліцин, флавоноїди (хризин і тектохризин), біля 0,7 % ефірної олії, яблучну і галову кислоти, дубильні речовини, значну кількість смолистих сполук, живицю та віск.
Дія. Діуретична, протизапальна, антимікробна, болезаспокійлива та кровоспинна.
Застосування. Наявність саліцилових сполук сприяє підсиленню сечовиділення та значному зниженню концентрації сечової кислоти в організмі, при цьому найсильнішу дію має саліцилопопулін. Навіть при тривалому вживанні препаратів з тополиних бруньок вони не справляють шкідливого впливу на інші органи і системи.
Особливо корисне застосування препаратів з тополиних бруньок при гострому та хронічному пієлонефриті, циститі та простатиті. Для цього готують відвар з 1 чайної ложки тополиних бруньок на 200 мл води. Вживають по 50 мл 3 рази на день. Бруньки добре поєднувати з квітами нагідок, корою ясена, листям журавлини.
Хміль звичайний (Humulus lupubus). Багаторічна трав’яниста дводомна рослина з родини коноплевих. Стебло витке, листки двочерешкові, трип’ятилолатеві.
Тичинкові квітки з п’ятироздільною або п’ятилистою зеленою чи білуватою оцвітиною, зібрані в рідкі пазушні волосисті суцвіття. Жіночі квітки зібрані в головчасті колоски. Плоди, оцвітини і покривні листки біля основи мають жовті залозки. Цвіте в липні-серпні. Росте він у вогких чагарниках, лісах, ярах, поблизу річок, на узліссях.
З лікувальною метою використовують як плоди — шишки хмелю, так і його залози — лупулін, який одержують при просіванні свіжовисушених стиглих суплідь хмелю.
Хімічний склад. У шишках і суцвіттях міститься ефірна олія (1- 3 %), до складу якої входять гумулен (10-15 %), лупоран, лупулон, лупаренол, кетон, ненасичений сесквітерпеналкоголь, діпентен, валеріанова та ізовалеріанова кислоти, аліфатний терпен, терпенові смолисті речовини (50-60 %), гіркоти (5 %), аскорбінова кислота, фітонциди, гормоноподібні і дубильні (9-11 %) речовини.
Дія. Сечогінна, болетамувальна, антиспазматична, протизапальна.
Застосування. Настойки та настої з шишок хмелю застосовують при гострому циститі і цистальгії, що супроводжуються болючими позивами на сечовипускання, при гострому та хронічному калькульозному пієлонефриті і як болезаспокійливий засіб при сечокам’яній хворобі, при статевих збудженнях, болючих нічних ерекціях.
Для цього беруть 2 чайні ложки шишок хмелю, настоюють 4 год
в 1 склянці окропу і вживають по 100 мл теплого настою 3-4 рази на день за 15 хв до їди. Для лікування сечокам’яної хвороби шишки хмелю найчастіше поєднують з душицею, хвощем польовим, фіалкою запашною, насінням дикої моркви.
Чорниця, борівка, афини, яфени (Vaccinium myrtillus L.). Ягоди популярні в народі, їх вживають як сечогінний, очисний, в’яжучий засіб і такий, що регулює функціональну діяльність шлунка та обмін речовин.
Це багаторічний гіллястий напівчагарник із гострогранними стеблами й гілками. Цвіте в травні-червні. Листки з країв дрібнопилчасті.
Плід — соковита чорна ягода—достигає у липні-серпні. Поширена чорниця в лісовій та лісостеповій, переважно у вологих місцях. На Україні — в Карпатах, на Поліссі та в Західному лісостепу.
Хімічний склад. Листя чорниці містить 4-6 % мінеральних солей (з них 57% калію, 17,38% фосфорної кислоти, 8% кальцію, 6,11% магнію та значну кількість заліза), 7 % дубильних пірокатехінових речовин, органічні кислоти (галову, хінну, яблучну), флавонові глікозиди, 0,04 % ефірних масел, слиз, смоли, гіркий ериколін, який діє як «рослинний інсулін», 1,5 % арбутину.
Висушені ягоди рослини мають близько 25-30 % цукру (інвертного) — суміш глюкози і фруктози, сахарозу, 2-3 % органічних кислот (лимонну, яблучну, янтарну, молочну, щавлеву), близько 5,5 % дубильних пірокатехінових речовин, антоціановий глікозид міртилін, який складається з галактози та міртиліднну, пектини, пентозани, жири, провітамін А, вітаміни С і D, ензими цектолпзу та інвертазу, глікозид вакцпнін.
Дія. Антисептична, сечогінна, протидіабетична, в’яжуча. Ягід - протипроносна, антисептична, глистогінна та жарознижувальна. Відвар ягід чорниці корисний також при недокрів’ї, мимовільному нічному нетриманні сечі і навіть при піску і каменях у нирках.
Застосування. Із чорниці в різних сумішах та зборах роблять напар із 30 г листя на 1 л води, п’ють склянками протягом дня; відвар з 50-80 г ягід на 1 л води — по півсклянки 4-5 разів на день. Дуже корисно пити свіжий сік — по 300-500 мл щоденно.
Шавлія лікарська (Salvia officinalis L.). Багаторічна напівкущова рослина заввишки до 70 см.
Стебла сіро-зелені, гілчасті, внизу дерев’янисті, покриті тонкою сірою або бурою корою, чотиригранні, густо опушені. Листки численні, супротивні, довгасті, морщинисті, зверху темно-зелені, повстисті, знизу сіруваті, з короткими волосками, дрібносітчастими прожилками. Квітки великі, на коротких квітконіжках, по 3-8 у кільці, зібрані в суцвіття.
Рослину культивують у садах, на городах, квітниках тощо.
Для виготовлення ліків використовують листя шавлії.
Хімічний склад. Ефірна олія (1-2,5%), до складу якої входять сальвіол (30-50%), борнеол (8-14%), пінеол (15%), пінен, камфора, цедрен; алкалоїди типу флавоноїдів, кислота урсолова і олеанолова, уваол, парадіфенол, жирна олія, сапоніни, таніни катехінової групи (4%), гіркі речовини, смоли (5-6%), фітонциди, які активно діють на мікобактерії туберкульозу.
Дія. Болезаспокійлива, сечогінна, дезинфікуюча та протизапальна.
Застосування. У науковій медицині листя шавлії застосовують тільки зовнішньо у вигляді відвару 1 столової ложки на 1 стакан окропу для примочок, припарок і полоскань, як легкий ароматичний в’яжучий і пом’якшувальний засіб при запальних процесах слизових оболонок, головним чином рота, горла, зіва, а іноді прямої кишки (клізми з відвару шавлії).
У народній медицині завдяки протизапальним та дезинфікуючим властивостям вживають відвар з листя шавлії лікарської в суміші з травою хвоща польового (порівну) і вживають при гострому пієлонефриті. Досить ефективне лікування гострого та хронічного простатиту мікроклізмами з теплим відваром листя шавлії (1 столова ложка на 1 склянку води).
Шипшина, дика роза, собача троянда, свербигуз (Rosa canina L.).
Росте по узліссях, на пустирях, схилах гір, вздовж шляхів, у чагарниках, біля огорож. Це гілляста кущова рослина заввишки до 1,5-2 м. Гілки вкриті серпоподібними зігнутими колючками. Квіти блідо-рожеві. Цвіте шипшина в травні-червні. Плоди м’які, гладенькі, червоні. Збирають їх, коли вони повністю дозрівають, аж до настання морозів. З лікувальною метою використовують плоди, квітки, листя й коріння.
Хімічний склад. З % дубильних речовин, 10-13 % редукційного цукру, з якого 2,5 % сахарози, органічні кислоти (3,5 % яблучної та лимонної), до 2,5 % олій, сліди ефірної олії, до якого входять ванілін, білкові речовини, 10-13 % пектинових речовин, інеральні солі, солі кальцію, магнію та заліза, дуже багато вітаміну С, провітаміну А — каротину, вітаміни К, P1, В2, Е, РР1, В1, а також каротиноїд, лікопен та глікозидові групи.
Застосування. Плоди шипшини — добрий вітамінний засіб. Чай з неї дуже широко вживають при захворюванні на інфекційні хвороби, запалення нирок, при запальних хворобах кишок, печінки, шлунка, туберкульозі легень.
Водний настій із шипшини (20 г на 200 мл води по 1 столовій ложці 2-3 рази на день) досить ефективний при хворобах сечового міхура й нирок (при каменях, піску), а також при всіх запальних захворювавнях печінки та жовчних шляхів.
Відвар із коренів у народній медицині використовують як надіинии засіб проти утворення каменів в організмі, а також як чинник, що згубно діє на малярійні паразити. При цьому треба брати 2 ложки дрібнопорізаного кореня на 200 мл води і кип’ятити, після чого настоювати, поки не охолоне. Цей відвар п’ють, тричі на день по 1 склянці щоденно протягом тижня, а то й довше.
Досить ефективно діє як сечоочисний засіб при сечо- та жовчно-кам’яній хворобах так званий легкий відвар шипшини, який готують так: плоди шипшини подрібнюють у ступці, заливають окропом з розрахунку 5 г (1 чайна ложка) на півсклянки, кип’ятять 7-10 хв. Коли відвар вихолоне, його проціджують і п’ють по півсклянки або по склянці 2 рази на день перед їдою.
Замість відварів О. П. Попов пропонує лікер з шипшини: 1 склянку подрібнених плодів змішують із 1,5 склянками цукру, заливають З склянками горілки й ставлять на 5 днів на сонце. Потім додають ще 2 склянки горілки й ставлять ще на 5 днів, після чого проціджують і вживають по 15-20 мл на день після їди.
За довідником Мамчур Ф. І. "Фітотерапія в урології".
