Амі зубна (Animi visgana). Дворічна трав’яниста рослина. Стебло гілчасте, листочки двічі-тричі перисторозсічені, їх дольки тонкі, лінійні або ниткоподібні, загострені, розташовані почергово. Суцвіття — густий складний зонтик на довгому квітконосі. Квітки дрібні, білі, з неприємним запахом. Плоди — сім’янки яйцевидної форми, двороздільні.
Рослина культивується в Україні.
Цвіте у червні-липні.
З лікувальною метою використовують насіння.
Хімічний склад. В насінні амі зубної містяться в основному похідні фуранохромону, келлін. Дещо у меншій кількості містяться виснагін, келлінін, аміол, келлінол та висаміол. Крім хромонів, знайдені дегідропиранокумарини виснадин, самидин та флавоноїд акацетин. Плоди містять також біля 0,2 % ефірної олії і біля 20 % жирної олії, у якої майже 50 % складають петрозелінова та бегенова кислоти.
Дія. Спазмолітична.
Застосування. Подрібнене насіння застосовують у вигляді порошку, вживають по 1 чайній ложці 3—4 рази на день при сечокам’яній хворобі, що супроводиться приступами ниркової коліки. Або ще готують напар з 2 столових ложок насіння амі зубної у 300 мл води. Протягом З—4 год тримають у духовці, поки не випарує половина води. Потім екстракт проціджують, охолоджують і п’ють по 1 столовій ложці 3 рази на день. Екстрактивні речовини справляють селективну спазмолітичну дію на сечові шляхи і рекомендують їх при спазмах сечоводів, відходженні ниркових каменів, нирковій коліці.
Бедринець-ломикамінь, дрібчасте зілля, кізлики (Pimpinella Saxifraga L.).
З лікувальною метою використовують його коріння.
Бедринець-ломикамінь — багаторічна трав’яниста рослина з родини зонтичних. Поширена по всій території України, росте на луках і полях, між чагарниками на узліссях та вздовж доріг. Стебло кругле, подекуди гіллясте, вгорі зі слаборозвиненими листками. Нижні листки перисті, з надрізаними або роздільними листками; стеблові — відділені один від одного. Квіти дрібні, білі, утворюють складні зонтичні суцвіття. Цвіте з червня до жовтня. Кореневище з корінням збирають восени або навесні, сушать у затінених, добре провітрюваних місцях.
Хімічний склад. У бедринці-ломикамені є похідні фурокумарину: близько 0,5 % пімпінеліну, ізопімпінелін та ізобергантен, 0,3—0,5 ефірних летючих масел та сапонінові речовини. Фурокумарини (подібне до фурохромонів), які входять до складу цієї рослини, мають сильну спазмолітичну дію, знімають спазми гладеньких м’язів кровоносних судин, жовчного протоку, сечоводів, а тому їх вживають при жовчно-кам’яній та сечокам’яній хворобах.
Дія. Бедринець-ломикамінь нормалізує мінеральний обмін, має сечогінну, спазмолітичну і протизапальну властивості.
Застосування. Препарати з бедринцю-ломикаменю використовують при сольових діатезах, каменях нирок та сечового міхура, захворюваннях печінки, катарах травної системи, він стимулює виділення жовчі.
Зовнішньо — при стоматитах, катаральних станах, ангінах. У народній медицині бедринець є улюбленим засобом при ларингітах, а в гомеопатії — при кровотечах з носа, головному болю, а також при лікуванні довго незагоюваних ран.
Відвар бедринцю (15—200 г) вживають по 1 столовій ложці тричі на день.
Настойка: 2 частини кореня рослини на 5 частин горілки, вживати по 30 крапель 4—5 разів на день (при водянці).
При каменях сечового міхура в народі успішно вживають чай з коріння бедринцю, змішаний з чаєм шипшини (порівну), з додаванням чистого меду (1 чайну ложку на склянку вказаної суміші). Вживають такі ліки по 2 склянки на день.
Брусниця, інакше брусличник, брусничник, кам’янка, гогоц, софез
(Vaccinium vitis-idaea L.).
Це багаторічна рослина, вічнозелений кущ. Поширена Україні — в лісових районах та в Карпатах.
Гілочки рослини округлі, густо вкриті білим пушком. Кущики досягають висоти 30 см. Листки вічнозелені, зверху темні, а знизу світло-зелені з чорнуватими ямочками із загнутими краями, товсті. Цвіте брусниця в травні-червні. Квіти білі або блідо-рожеві. Плоди — яскраво-червоні ягоди, на смак кисло-солодкі; дозрівають у липні-серпні.
З лікувальною метою використовують листя та ягоди цієї рослини.
Хімічний склад. У брусниці дуже багато дубильних речовин, 5,5-7 % фенолового глікозиду арбутину, незначна кількість метиларбутину, органічні кислоти (винна, дубильна, хінна, яблучна), інвертний цукор, гіркий глікозид ериколін, що гідролізується до глюкози та ерицинолу, вільні гідрохінон та ерицикол, смолисті речовини, до складу яких входять алкоголь, міристинова, пальмітинова та мелісинова кислоти, 0,5-0,6 % ізокверцетину, мінеральні солі, фітостерол, урсол. У листі містяться глікозиди арбутин і флавонол, значна кількість дубильних речовин та винні кислоти, тому його застосовують як сечогінний засіб при каменях нирок і як в’яжучий засіб при циститі. Фітонциди і бензойна кислота, наявні у брусниці,— сильні антисептики. Тому препарати, до яких входять екстрактивні речовини брусничного листя, застосовують при лікуванні пієлонефритів, циститів.
Дія. Солерозчинна, сечогінна, антисептична, протипроносна, в’яжуча. Лікувальні властивості рослини аналогічні дії листя мучниці, яка і може служити рівнозначним замінником. Відмінною особливістю є те, що листя та ягоди брусниці знижують кількість сечової кислоти.
Застосування. Відвари вживають при ниркових каменях, ревматизмі, подагрі, при гастритах з пониженою кислотністю. Ягоди діють дуже сечогінно.
Відвар з листя п’ють при каменях нирок і жовчного міхура.
Готують його з 15 г листків, заварених у 3 склянках води. Випивають за день у 3 прийоми. Цей відвар вважається також корисним при хворобах печінки, він згубно діє на мікроорганізми. Листками брусниці, хоч їм властива сечогінна дія, лікують від мимовільного сечовиділення у дітей.
Вовчуг колючий, вільшина терниста (Ononis spinosa L.).
Ця досить поширена рослина росте на луках, межах, біля доріг, рясно цвіте рожевими метелик-подібними квітами, але з неприємним запахом. Її кущі сягають до 80 см заввишки. Листя і стебла опушені залозистими волосинками, по краях гостро-зубчасте, клейке, теж з неприємним запахом.
Квіти розташовані по 2 в пазусі листка і утворюють на кінцях стебел та бокових гілок густі колосоподібні суцвіття.
З лікувальною метою використовують коріння вовчуга, яке разом з кореневищами рослини викопують восени, очищають від землі й сушать.
Хімічний склад. Вовчуг колючий містить глікозиди сапонінового характеру, ононін, який гідролізується до глюкози й ононетину, 0,02 % ефірних масел із сильною сечогінною дією, гіркоти, алкоголь, онокол, цукри, дубильні речовини, до 10 % мінеральних солей, органічні кислоти (лимонну, яблучну), незначну кількість жирних масел, терпен онокол (оноцерол).
Дія препаратів з вовчуга сечогінна, очисна, особливо добре виявляються сечогінні та солегінні властивості в суміші з плодами ялівцю, збільшується до 100 % виділення з організму хлоридів та азоту.
Застосування. Препарати з вовчуга колючого вживають при гострих та хронічних запаленнях сечового міхура та ниркових мисок, при піску, ниркових коліках, набряках, жовтяниці, артритах обмінного характеру, жовчно- та сечокам’яній хворобах. При сечокам’яній хворобі 20 г кореня вовчуга кип’ятять до об’єму у 1 л води, після чого додають 5 г нашатирно-анісових крапель. Пити такі ліки треба по 50 мл тричі на день. Із суміші кореня вовчуга — 25 г, сім’я кропу — 25 г, кореня солодки 25 г, плодів ялівцю - 25 г роблять відвар (або напар) — 1 столова ложка суміші на склянку води. П’ють по 100 мл 4 рази на день.
Горобина звичайна, розмовне рябина, скорух (Sorbus aucuparia L.).
Росте горобина в лісах, гаях, серед чагарників по садах і парках, а також у горах.
З лікувальною метою використовують плоди й листя горобини.
Збирати плоди найкраще після перших заморозків, листя - одразу ж після цвітіння.
Хімічний склад. У горобині звичайній є незначна кількість дубильних речовин: цукри, глюкоза і сорбоза (кетогексоза), органічні кислоти— яблучна, лимонна, винна, сорбонова та парасорбонова (отруйна), 6,7 % сорбіту, який переходить у сорбозу, сліди ефірних масел, смолисті речовини, близько 0,04 % сорбітанової кислоти, деяка кількість ціаноподібної речовини, яка виникає від розпаду глікозиду, що є в насінні, 104 мкмоль/л каротину, до 2 г/л вітаміну С, вітамін Р, мінеральні солі, ензими: інвертаза та оксидаза, пектини. Ягоди горобини — це полівітамінна сировина.
Дія. Горобина звичайна має солерозчинну, сечогінну та кровоспинну властивості.
Застосування. Препарати з горобини корисні при хворобах нирок,
сольових діатезах, ниркових коліках, проносах, недостатності вітамінів А і С, захворюванні печінки та жовчного міхура (хронічному некалькульозному холециститі). Напар із 30-40 г ягод горобини на 1 л води п’ють по 2-3 склянки щоденно.
Розтерти висушені ягоди і 1 столову ложку цього порошку розвести в 0,5 склянки води, пити тричі на день по 30 мл після їди.
При сечокам’яній хворобі роблять суміш з плодів горобини - 60 г, кореня кінського щавлю - 40 г, з якої готують навар у 500 мл окропу і п’ють по 2-3 склянки на день.
Грицики звичайні, горобинець, куряча гречка, мисочки, зозульник, мішечки (Capsella bursa-pastoris L.).
Однорічна трав’яниста рослина з родини хрестоцвітих. Росте як бур’ян на полях, біля доріг, поблизу будинків, городів та на засмічених місцях. Стебло прямостояче, заввишки 15-40 см. Нижні листки зібрані в розетку, довгасті, з трикутними, гострими частками, стеблові листки сидячі. Цвіте з травня до жовтня. Квітки білі, дрібні, в китицях.
Плоди невеликі, трикутні, наче гречка. З лікувальною метою використовують траву цієї рослини. її збирають під час цвітіння, сушать на відкритому повітрі у затінку.
Хімічний склад. Найважливішими складниками грициків є холін, ацетилхолін, тирамін та флавоновий глікозид діосмін. Виявлено також бурсаціонову кислоту та ізотоціановий глікозид, котрі після розпаду дають летючі речовини, що складаються з органічних сполук сірки, алкалоїдів і сапонінів. У грициках багато мінеральних солей. Крім того, є в них дубильні речовини, вітаміни С і К, фітонциди та ефірні олії.
Дія. Солерозчинна, сечогінна, кровоспинна, в’яжуча.
Застосування. Завдяки лікувальним властивостям препарати з грициків вживають при ниркових, легеневих, маткових кровотечах, а також як засоби, що регулюють обмін речовин в організмі. Корисні грицики і як сечогінний засіб при запальних процесах нирок на сечокам’яній хворобі, особливо при калькульозному пієлонефриті. М. А. Носаль пропонує напар рослини (40—50 г на 1 л окропу) приймати по 50 мл 3-4 рази на день при порушенні обміну речовини, хворобах нирок та сечового міхура.
Дрік красильний, жовтило, дріка, лускало (Genista tinctoria L.).
Кущики заввишки від 40 до 160 см, належить до родини метеликових. Росте по узліссях, на пагорбах серед чагарників; на луках, біля лісових доріг. Стебла ребристі, пухнасті, з гілками, спрямованими догори. Листки еліптичні, по краях і вздовж жилок пухнасті. Квіти золотисто-жовті, в довгих густих китицях на кінцях стебел та гілок. Цвіте рослина в червні-липні.
Плоди — чорні, трохи зігнуті боби.
З лікувальною метою використовують траву цієї рослини.
Збирають її під час цвітіння або пізньої осені.
Хімічний склад. Сировина дроку має в своєму складі декілька алкалоїдів, з котрих найважливішими є спартеїн, ізоспартеїн та сартомнін. Крім того, у ній знайдені глікозиди флавону та енопарину, які гідролізуються до скопаролу та рамнози; окситирамін, який діє як судинозвужувальний засіб; тирамін і тиразін; 0,031 % ефірних масел, 2,2 % мінеральних солей, багатих на марганець, незначна кількість дубильних та в’яжучих складників; смолисті речовини та органічні кислоти.
Дія. Солерозчинна, сечогінна, послаблювальна, заспокійлива, ангіоспастична.
Клінічні дослідження лікувальних властивостей настою із зелених частин дроку (за повідомленням С. С. Землінського) проводились у хворих з гіпофункцією щитовидної залози. Було встановлено ідентичність його дії з дією тиреоїдину, сильний судинозвужувальний вплив препаратів дроку.
Застосування. Препарати з рослини використовуються при сольовому діатезі, недостатньому виділенні хлоридів із сечею та при затримці сечі. Застосовують їх при різних серцевих розладах, порушеннях кровообігу, внутрішніх і зовнішніх кровотечах.
Відвар з 10 г трави на 200 мл води вживають по 1 столовій ложці тричі на день. 15 г сушеної трави дроку заливають холодною водою (0,5 або 2,5 склянки), кип’ятять, випаровуючи до 1/3 рідини.
Настій трави або відвар дроку застосовують при хворобах печінки, при всіх видах жовтяниці, водянці, а також при різних шкірних захворюваннях.
Жабрій (Galeopsidis L.).
Росте в лісах, на пасовиськах, луках. З лікувальною метою використовують наземну їх частину.
Хімічний склад. До 10 % дубильних в'яжучих речовин, незначна кількість флобафенів, фітостерол, жирні кислоти, смолисті та воскоподібні речовини, сапоніни, глікозидові сполуки флавонів, вуглеводи, що утворюють після гідролізу галактозу та пентозу, 10 % кремнеземової нерозчинної і 0,25 % розчинної у воді кислоти, близько 7 % мінеральних солей, до складу яких входять сірка, хлор, кальцій, фосфор, натрій, магній, залізо та карбонати. Рослина має солерозчинну та солевивідну дії.
Жабрій належить до групи рослин, що містять у собі як головний діючий складник кремнекислоту, солі якої легко розчиняються у воді, а тому напари, відвари добре засвоюються організмом.
Давно відомо, що розчинний кремній необхідний для організму.
Він підвищує еластичність та пружність тканин, поліпшує мінералізацію уражених запальним процесом ділянок, підсилюючи тим самим загальну опірність організму. Крім цього, солі кремнію діють протизапально, зменшують проникність кровоносних судин та слизових оболонок, сприяють підсиленню вироблення захисних сечових колоїдів, через що їх застосовують з метою запобігання виникнення та з метою припинення дальшого розвитку каменів у сечових шляхах.
Застосовують жабрій для профілактики та лікування сечокам'яної хвороби, а також запалення сечових шляхів.
Застосування. При сечокам’яній хворобі відвар з 50-100 г на 1 л води, п’ють по 1 склянці тричі на день.
Золотушник звичайний (Solidago virga aurea L.).
Багаторічна трав’яниста рослина з високим вгорі гілчастим прямим стеблом. Листки довгасто-еліптичні, зубчасті, черенкові.
Суцвіття — кошики, розміщені вздовж верхньої частини стебла у вигляді видовженої вузької волоті, що вкрита золотаво-жовтими квітками. Цвіте з липня до вересня.
В Україні росте переважно в лісовій і лісостеповій смугах.
Для виготовлення ліків використовують траву золотушника, збираючи її з квітами.
Хімічний склад. Рослина містить алкалоїди, велику кількість інуліну, в’яжучі речовини, сапоніни, флавоноїди (рутин і кверцитрин), пірокатехінові сполуки біля 15 %, органічні кислоти (кофейна та хлорагенова), ефірну олію 0,3—0,7 % та фарбні речовини.
Дія. Діуретична, жовчогінна, солегінна, антисептична.
Застосування. Золотушник звичайний широко застосовують в народній медицині різних країн. Особливо препарати золотушника вживають при запальних процесах сечових органів (пієлонефрит, цистит).
Оскільки ці препарати мають сильно виражену протизапальну дію, то їх призначають навіть у тих випадках, де мікробна флора є стійкою проти антибіотиків. Досить добрий ефект екстракти з золотушника дають при лікуванні сечокам’яної хвороби, ускладненої пієлонефритом.
В. П. Махлаюк свідчить про те, що ці препарати мають властивість розчиняти невеличкі камені, видаляти сечовий пісок з ниркових мисок та сечоводів.
Особливо ефективне лікування настоєм з золотушника при сечокислому діатезі. Настої та відвари з рослини застосовують також при запальних процесах у травній системі, ревматичному болю, водянці, подагрі та бронхіальній астмі.
Замість напару можна вживати горілчану настойку листків золотушника у співвідношенні 1:3, по 2-3 невеликі склянки. Особливо рекомендують його людям похилого віку при застійних явищах у нирках, при набряках, сечокам’яній хворобі; як при затриманні, так і при повільному випусканні сечі.
При розладі сечовиділення беруть 2 столові ложки суміші
(порівну) трави золотушника звичайного, квіток бузини чорної, трави звіробою звичайного, трави фіалки триколірної (братків) і кореня живокосту на 2 склянки води, варити 15 хв і випивати протягом дня.
Золотушник у вигляді чаю застосовують як сечогінний засіб, а також як засіб, що дезинфікує сечові шляхи,— настій 1 столової ложки трави на 1 склянці окропу п’ють 3 рази на день.
Квасоля звичайна (Phaseolus vulgaris L.).
Однорічна рослина з довгим витким стеблом із родини метеликових. З лікувальною метою використовують створки (лушпиння).
Багато дослідників вважають, що напар із лушпиння квасолі корисний при цукровому діабеті, бо знижує кількість цукру в крові. Досить енергійний сечогінний чинник у різних сумішах. Тому застосовують лушпиння квасолі в народній медицині при зменшеному виділенні сечі або при нагромадженні шкідливих для організму продуктів обміну речовин.
Хімічний склад. Квасоля містить 0,75 % інозиту, 1,16 % сахарози, різні амінокислоти (аргінін, тирозин, лейцин, лізин і триптофан), холін, аспарагін, амід аспарагінової кислоти, алкоголь тригонеліну (бетаїн нікотинової кислоти), алантоїн, органічні кислоти, фітостерол, арабінозу й фруктозу, до 46 % геміцелюлози, що дає після гідролізу галактозу, мінеральні солі, до складу яких входять незначні кількості кобальту, міді та нікелю.
Дія. Препарати з лушпиння квасолі добре діють при порушенні кровообігу з явищами застою, при наявності білка в сечі, сечокам’яній хворобі та каменях сечового міхура.
Застосування. 30-100 г розтертого і настояного протягом 6-12 год в 1 л холодної води лушпиння квасолі кип’ятити 5—10 хв, процідити; після охолодження пити по склянці тричі на день.
Кукурудза, маїс (Zea mays L.).
Однорічна культурна рослина із родини злакових. З лікувальною метою використовують приймочки або стовпчики жіночі з косами (волоссям).
Приймочки кукурудзи (Stigma maydis) збирають звичайно у липні-серпні, а коси — на цілком дозрілих качанах; сушать у затінку, інколи перетирають на порошок.
Хімічний склад. Кукурудза має в собі 1,88-5,55 % жирної олії, до складу якої входять арахідонова та лінолева кислоти: 0,1-0,2 % пекучої на смак ефірної зеленуватої олії, у якій є до 18 % карвакролу; 2,65-3,18 камедеподібних речовин, які при гідролізі розпадаються на ксилозу, що діє сечогінно; 2,25-2,79 % нерозчинної кислої смоли, що подразнює слизові оболонки; гірку глікозидну речовину (до 1,5 %), сапоніни (до 3,10 %), 11,6-13 % дубильних речовин з пірокатехінової групи; цукор, 4,8-5,2 % мінеральних солей (калій, магній, кальцій), сполуки кремнезему (ситостерол і стигматостерол), сліди алкоголю, вітаміни С і К.
Діє кукурудза сечогінно, кровоспинно, болетамувально, протизапально, жовчогінно та солерозчинно.
При наявності сечового піску, запальних та спастичних явищах у сечових шляхах, каменях нирок, порушенні обміну речовин (особливо мінерального), холециститі та холангіті приймочки кукурудзи досить ефективні в поєднанні з травою льонку звичайного, кореневищами повзучого пирію та коренями цикорію дикого.
Застосування. Настій з 15-20 г кукурудзяних приймочок на півлітра води. Випити протягом дня.
Суміш: кукурудзяних приймочок — 20 г, створок квасолі — 20 г, листя мучниці - 20 г; 40 г цієї суміші кип’ятити 15 хв у 1 л води, процідити. Пити протягом дня за 6 прийомів.
Кульбаба лікарська (Taraxacum officinale).
Багаторічна рослина з родини складноцвітих. Росте на луках і полях, у гаях, поблизу доріг і житла як бур’ян.
Корінь у кульбаби товстий, прямовисний, переходить у коротке, іноді гіллясте кореневище. Листки, що йдуть від основи кореня, численні, ланцетні, звужені до основи, пірчасті, неправильно зубчасті, зібрані в прикореневу розетку. Квіткове стебло порожнисте, на верхівці несе квітковий кошик. Цвіте в травні-липні.
З лікувальною метою використовують корені. Збирають їх восени.
Хімічний склад. Корені і листя містять гіркий глікозид таракантин, смолу, каучук, полісахарид інулін, цукор, жирну олію, слиз, аспарагін, холін, органічні кислоти, солі кальцію і калію, фарбні речовини — каротиноїди, вітаміни та інші сполуки. Корені містять також тритерпеноїдні речовини — тараксастерол, стерини (ситостерин, стигмастерин), тараксол. У квіткових кошиках та листі містяться каротиноїди — тараксантин, флавоксантин, лютеїн, тритерпенові спирти арнідіол, фарадіол. Листя, крім того, містить сапоніни, вітамін С, залізо, кальцій та фосфор.
Дія. Сечогінна, заспокійлива, протизапальна.
Застосування. Кульбаба широко використовується в народній медицині. Водний настій трави з коренями вживають як депуративний засіб при сечокислому діатезі, хронічному пієлонефриті та циститі, каменях сечового міхура. Найчастіше застосовують у суміші з іншими рослинами. Для цього беруть 1 столову ложку суміші (порівну) кореня кульбаби, кореневищ пирію, трави дроку красильного та листя журавлини на 1 склянку окропу, настоюють протягом 1 год і п’ють щоденно по півсклянки 3-4 рази на день протягом 2 тижнів.
При циститі застосовують у вигляді чаю. На 1 склянку окропу беруть 1 столову ложку подрібненого коріння, варять протягом 10 хв та настоюють півгодини. П’ють по 100 мл двічі на день — вранці і ввечері.
Настої та відвари з коренів кульбаби застосовують ще як і жовчогінний засіб при хронічному гепатохолециститі та жовчнокам’яній хворобі. Для цього беруть 1 столову ложку суміші (порівну) кореня кульбаби, кореня вовчуга, кори крушини ламкої, квітів нагідок і листків м’яти холодної на 1 склянку окропу, напарюють протягом 10 хв.
П’ють по 100 мл тричі на день.
Відвари з коріння кульбаби вживають і при авітамінозі, недокрів’ї, ревматичних та подагричних захворюваннях і особливо при різноманітних хворобах шкіри: висипах, вуграх, фурункульозі.
Медунка лікарська (Pulmonaria officinale L.).
Багаторічна трав’яниста рослина з родини шорстколистих. Росте в лісах у затінених місцях, серед кущів, між чагарниками.
Рослина шершава від коротких жорстких волосків на ній, досягає заввишки 15-30 см. Кореневище тонке, повзуче, темно-буре, з довгими стьожко-видними коренями-придатками. Листки темно-зелені, довгасто-яйцевидні, цілокраї, шорсткі. Квітки зібрані на верхівці, стебла у суцвіття. Віночки квіток у верхньому суцвітті червоні, рожеві, потім стають фіолетовими, а після цього синіми — залежно від періоду розвитку квітки. Крім медунки лікарської, є ще медунка темна, яка нічим не відрізняється від лікарської медунки. Цвіте рослина у квітні-травні. Рвати траву треба під час цвітіння й швидко сушити її, щоб вона не почорніла.
Хімічний склад. Рослина містить слизисті речовини, дубильні
сполуки з великою кількістю поліфенолів, сліди алкалоїдів, каротин, вітамін С, рутин і великий комплекс мікроелементів (особливо мангану).
Дія. Сечогінна, кровоспинна, пом’якшувальна.
Застосування. Настій трави вживають при гострих та хронічних пієлонефритах, циститах, особливо при сечокам’яній хворобі, що супроводиться гематурією. Для цього готують простий відвар трави: 10—200 г; вживають по 1 столовій ложці 3 рази на день.
Значно кращий ефект від вживання складного відвару. Змішують порівну медунку, подорожник, шавлію, золотушник та полин, беруть 1 столову ложку цієї суміші на склянку й додають 1 столову ложку меду, варять, проціджують і доповнюють до склянки. Вживають по 1 столовій ложці 3 рази на день, перед їдою (О. П. Попов).
Миколайчики сині, будяк синій (Eryngium planum).
Миколайчики сині — багаторічна рослина з родини зонтичних.
Росте поблизу доріг, на полях, на піщаному, вапнистому, трохи вологому ґрунті, між чагарниками.
Стебло у синіх миколайчиків пряме, гіллясте, заввишки до 30-60 см. Прикореневі листки суцільні, довгасто-овальні, серцевидні, з косими шиповидно-загостреними зарубками; верхні стеблові листки 3-5-роздільні, колючо-зубчасті. Квітки в яйцевидних головках, голубуваті, дрібні, зібрані у щитковидне суцвіття.
Збирають траву під час цвітіння рослини. З лікувальною метою використовують всю наземну частину.
Хімічний склад. Трава цієї рослини містить ефірну олію (0,25%), сапоніни, дубильні речовини — таніни, флавоноїди.
Дія. Сечогінна, болезаспокійлива, антитоксична.
Застосування. В науковій медицині миколайчики сині використовують як добре випробуваний і ефективний засіб при подразнюючому кашлі та коклюші. Згідно з даними В. Г. Ніколаєвої, водний відвар трави (10 г на 200 мл води) п’ють по 1 столовій ложці 4 рази на день при захворюваннях серця.
У народній же медицині цю рослину давно знають як сечогінний і болезаспокійливий засіб при каменях у нирках та сечовому міхурі, при олігурії та затримці сечі. Для цього готують відвар з 15 г трави у 1 склянці води і вживають по 1 столовій ложці, 4 рази на день.
Досить добрий знеболювальний та діуретичний ефект дає при сечокам’яній хворобі відвар із суміші трави миколайчиків синіх з насінням дикої моркви. Для цього беруть по 2 столові ложки трави миколайчиків і сім’я моркви, напарюють у іуховці протягом 2 год в 0,5 л води, проціджують і п’ють по 50 г напару 3-4 рази на день.
Нагідки лікарські. Поширені також назри — календула, крокіс, сердечник (Calendula officinalis L.).
Здебільшого ця однорічна рослина вирощується декоративно.
Належить до родини складноцвітих. З лікувальною метою використовують квіти, які зривають із пелюстками і сушать у затінку. Цвіте рослина з липня до кінця вересня.
Хімічний склад. 3,44 % смолистих речовин, 0,13 % гіркот, 6,84 % яблучної кислоти, 3 % календуліну, 1,5 % слизу, 0,2 % летючого масла, сліди саліцилової кислоти; сапоніни, що розпадаються на олеїнову й глюкуронову кислоти, а також на різні каротиноїди (віолаксантин, ліхонен, каротен), інулін, рослинні гормони, естери фітостеролу та жирні кислоти.
Дія. Препарати з квітів нагідок корисно приймати всередину як добрий сечогінний та потогінний чинник, особливо при сечокам’яній та жовчнокам’яній хворобах. Добре діють вони як сечоочисний засіб при сольовому діатезі. Крім того, квіти нагідок використовують при захворюваннях печінки та селезінки, при виразках шлунку, хворобах жіночих статевих органів і навіть як засіб, що затримує (сповільнює) ріст злоякісних пухлин.
Застосування. Відвар квіток нагідок із 10—200 г п’ють 1—3 столові ложки тричі на день.
Суміш: звіробою - 40 г, споришу - 20, цикорію дикого - 30, безсмертника — 40, кори крушини - 30, квітів ромашки - 10, нагідок - 40; 20 г цієї суміші звечора залити сирою водою, настоювати цілу ніч і вранці кип’ятити 5-7 хв, напарювати 20 хв. Вказану порцію випивають протягом дня.
Огірочник лікарський, або огіркова трава (Borago officinalis L.).
Однорічна медоносна рослина з родини широколистих. Росте як бур’ян. Зрідка як салатну рослину його вирощують на городах.
Огірочник вкритий цупкими волосками. Стебло з розчепіреними гілками, нижні листки яйцеподібно довгасті, звужені в черешок; верхні— довгасті, обіймають стебло. Квіти голубі, пониклі, на довгих квітконіжках. Цвіте рослина у червні. З лікувальною метою використовують її цвіт і траву.
Хімічний склад. До 30 % слизу, 3 % дубильних речовин, сапоніни, сліди летючих ефірних олій, мінеральні солі, що містять багато азоту (магній, марганець), фосфорна кислота, органічні кислоти (особливо яблучна), які зв’язані з білками та цукрами, а також розчинна кремнієва кислота.
Діє соле-розчино та сечогінна.
Застосування. Препарати з огірочника використовують при всіх захворюваннях нирок, коли виникає необхідність збудження видільної діяльності потових залоз, а також як чинник, що регулює порушений обмін речовин (особливо мінеральний).
Завдяки цінному хімічному складові ця рослина є добрим засобом при різних запальних процесах слизових оболонок, шкіри та хронічних катаральних станах. Напар з 20—30 г огірочника на 1 л води процідити, пити 2—3 склянки на день. Сік огірочника — 10—30 г можна вживати з іншими соками при авітамінозах, порушеннях мінерального обміну.
Перстач гусячий (Potentilla anserina L.).
Трав’яниста багаторічна рослина з родини розових. Росте по луках, берегах річок та біля доріг.
Стебла перстачу повзучі, дугоподібно піднесені, 10-30 см завдовжки, у колінцях укорінливі. Листки пірчасті, багатопарні, зверху голі, знизу — сріблясто-пухнасті. Квітки з приємним запахом, трохи терпкуваті на смак, 15-20 мл в поперечнику, жовті, на тонких квітконіжках.
Цвіте рослина в травні—вересні, її траву збирають під час цвітіння, а насіння — коли воно дозріє.
З лікувальною метою використовують усю траву, зібрану під час цвітіння.
Хімічний склад. Трава і корені містять 5—7 % дубильних речовин, флавоноїди (кверцетин і кверцетрин), холін, гіркі речовини, віск, крохмаль, пігменти, хінну кислоту, значну кількість вітаміну С та мінеральні солі.
Дія. Сечогінна, болетамувальна, кровоспинна.
Застосування. Завдяки антиспастичним та болетамувальним властивостям препаратів з перстачу гусячого, настої та напари з трави вживають при сечокам’яній хворобі. Досить виражена сечогінна дія перстачу, відвареного у молоці. Для цього беруть 1 столову ложку трави, кип’ятять 5 хв у 1 склянці молока, настоюють 2 год, проціджують.
Вживають при сольовому діатезі та хронічних запальних процесах сечових органів по 300 г 3-4 рази на день перед їдою. При сечокам’яній хворобі, що супроводжується гематурією, вживають відвар з 15 г трави у 200 мл води. Вживають по 1 столовій ложці через кожних 2 год.
Плаун булавовидний (Lycopodium elavatum).
Для лікування використовують спори і наземну частину, зокрема колоски, зрізуючи їх ножицями.
Плаун — багаторічна трав’яниста рослина, вічнозелена, спорова з повзучими, 1-3 м завдовжки стеблами, які тягнуться вгору. Листя сидить на стеблі та його гілках густо; воно лінійно-ланцетне, загнуте вгору, загострене в довгий білий волосок. На кінцях гілок формуються у вигляді вилочки 2, іноді 5 колосків, спрямовані догори, з них наприкінці липня — в серпні висипається ніжний жовтий, жирний оксамитовий порошок — спори. Цей порошок не змочується водою.
Росте рослина в сухих хвойних і мішаних лісах, іноді серед моху, чагарників.
Хімічний склад. Гілочки плауна містять близько 0,12 % алкалоїдів (клаватин, клаватоксин, лікоподій, нікотин); тритерненоїди — лікоклаваніл, лікоклаванол. У спорах міститься 40—50 % рідкої невисихаючої жирної олії, яка складається з гліцеридів вищих жирних кислот — олеїнової, стеаринової, діоксистеаринової, ліноленової, міристинової, арахідонової, пальмітинової. Крім того, у спорах є фітостерини, протеїни (5-6%), споронін (20—45 %), клітковина, цукор (3%), мінеральні речовини, гліцерин.
Дія. Сечогінна, протизапальна, болезаспокійлива.
Застосування. На 2 склянки холодної води беруть 2 столові ложки і, помішуючи ложечкою, варять їх протягом 15 хв. Разом зі спорами п’ють відвар по 1 столовій ложці через кожну годину — при гострому циститі, що супроводжується болем, при каменях нирок і сечового міхура та його спазмах, при ниркових та печінкових коліках.
Якщо немає спор, п’ють напар з гілок плауна.
Пирій повзучий, житник, пиріянка (Agropyrum repens L.).
З лікувальною метою використовують коріння цього багаторічного злака-бур’яну.
Пирій має гіллясте кореневище завдовжки до 2-3 м. Росте на польових орних землях, луках, городах. Поширений по всій території помірного поясу Європи, Азії та інших материках.
Коріння пирію повзучого збирають весною, восени, а також влітку при боронуванні та культивації на парових полях, миють у холодній воді, короткий час тримають на сонці, щоб зів’яв, а потім сушать.
Хімічний склад. 5—7 % інуліну та до 8 % особливого, близького до нього полісахариду тритицину, слиз, близько 3 % фруктози, 3 % маніту, 1,5 % жиру, алкоголь та інозид, який має здатність знижувати кількість цукру в крові, холін, мінеральні солі, багаті натрієм, кальцієм, залізом та кремнієвою кислотою. Після сушіння сировина містить 8.9 % води, 2,7 % білка, 0,37 % жиру, 20—ЗО % целюлози, 60—70 % розчинних безазотних речовин, а також 2 % мінеральних солей, від 1 до 1.9 мкмоль/л каротину. Рослина здатна регулювати мінеральний обмін речовин в організмі, має сечогінні та обволікальні властивості.
Дія. Застосовують пирій повзучий передусім завдяки наявності у ньому інозиту, недостатність якого в організмі викликає ожиріння печінки, збільшує кількість холестерину в крові, спричиняє розвиток атеросклерозу. Інозит діє як сечогінний чинник, а в великих кількостях як депуративний засіб.
Кремнієва кислота діє протизапально, ущільнює стінки дрібних судин та капілярів.
Застосування. Відвари вживають при сечокам’яній хворобі та її ускладненнях, а також при лікуванні цукрового діабету (дія інозиту).
Згущена водна витяжка з кореневищ є добрим чинником для лікування діабету.
При сечо- та жовчнокам’яній хворобах 10 % відвар кореневищ пирію (1 л) випити за 5—6 разів перед їдою протягом дня.
При цукровому діабеті 90—800 г варять до 1/4 густоти, вживають по 1 столовій ложці 4-5 разів на день.
Із суміші пирію, липового цвіту, квітів бузини чорної, листя підбілу, квітів коров’яка (по 5 г) роблять напар у 3 склянках води — 1 столова ложка суміші на склянку води. Випити за 5—б разів протягом дня.
Розхідник плющовидний (Glechoma hederacea L.).
Багаторічна трав’яниста рослина з родини губоцвітих. Росте по садах, у лісах, серед чагарників, по заростях, полях, біля доріг, під тинами, на тінистих берегах річок і озер та по болотах.
Рослина досягає заввишки 60 см, має чотиригранні стебла з квітучими гілками. Нижні листки нирковидно-округлі, верхні - серцевидні — усі на досить довгих і тонких черешках, ростуть попарно.
Квітки — фіолетові або блакитнувато-лілові, двогубі, рідше червонуваті або білі, по 2-3 у пазушних кільцях. Цвіте в квітні — липні.
З лікувальною метою використовують листя цієї рослини, яке збирають під час цвітіння.
Хімічний склад. Вивчений недостатньо. Відомо, що трава містить холін, ефірну олію та дубильні речовини.
Дія. Сечогінна, протизапальна, кровоспинна, антиалергічна та знеболювальна.
Застосування. Настій трави широко застосовують в народній медицині багатьох країн при різних захворюваннях. Найчастіше застосовують відвари трави розхідника як самого, так і в суміші з іншими рослинами як засіб, що регулює функціональну діяльність сечовивідних органів. Оскільки він має сильно виражені антисептичні, протизапальні, болетамувальні та кровозупинні властивості, відвар з 1 чайної ложки на 200 мл води вживають при гострому пієлонефриті по 30 мл 3 рази на день. Суміш (5 г розхідника, 20 - насіння дикої моркви, 15 - зеленчука жовтого та 10 дроку красильного запарюють у 500 мл води) п’ють по 50 мл 3 рази на день при сечокам’яній хворобі, ускладненій пієлонефритом.
При гострому та хронічному циститі досить добрий лікувальний ефект дає відвар із суміші 5 г розхідника, 10 г бруньок чорної тополі, 20 г трави медуниці. Відвар вживають по 50 мл 3-4 рази на день.
Фіалка запашна, підлісок, кінські копитця (Viola odorata L.).
Росте в лісах, між чагарниками. Листки прикореневі, на довгих черешках, круглоовальні, ясно-зеленого кольору. Квіти темно-фіолетові, пахучі. Кореневище повзуче, разгалужене. Цвіте рослина в квітні-травні. З лікувальною метою користовують її траву й коріння. Збирають навесні та влітку з квітками, листям і корінням. Сушать у затінку.
Хімічний склад. Багато сапонінів (найбільше в коренях), алкалоїд віолін.
Діють нacтої ta відвари з фіалки запашної сечогінно, потогінно, відхаркувально та як очисні засоби.
Застосування. При мимовільному сечовиділенні або ж затримуванні сечі в дитини достатньо буває іноді, щоб вона посмоктала протягом 3-4 днів 2-3 рази на день розм'якшений (розпарений) і підсолоджений корінь запашної фіалки і функціональна діяльність сечового міхура нормалізується. Препарати з запашної фіалки вживають також при піску в сечовому міхурі та нирках. Відвар з цієї рослини (30 г на 1 л води) застосовують як хороший сечогінний та солегінний засіб, що очищає ниркові миски, лікує подагру та ревматизм.
Для підсилення ефективності сечогінної та солегінної дії фіалки її змішують зі стручками квасолі, листям толокнянки, косами (волоссям) кукурудзи та з бруньками берези (всього порівну), 2 столові ложки такої суміші настоюють у 2-4 склянках окропу протягом 20 хв. Вживають по 2-3 столові ложки тричі на день.
Хвощ польовий, сосонка польова, ялинка, веретінце, падиволос, лукавець, скрип, прястка (Eguisetum arvense L.).
Рослина багаторічна, спорова, належить до хвощевих.
Заввишки вона 30-40 см. Росте переважно на пісках або підвищених сухих місцях. Весною утворює соковиті світло-бурі стебла, що закінчуються спороносними волосками, які швидко відмирають. Влітку ж розвиваються членисті безплідні гони. На стеблах є гілки з 4-5 глибокими борозенками із піхвами. Зубці (4-5) стеблових піхов чорні, з білою облямівкою.
Не слід плутати польовий хвощ з луговим, який не є лікарською рослиною і відрізняється від сірого польового хвоща зеленуватим кольором гілок і стебла — за формою чотиригранного, шорсткого й дуже борознистого. Стебло польового хвоща кругле й не таке шорстке та грубе.
З лікувальною метою використовують не всю наземну частину хвоща польового, а власне безплідні зелені пагони, які потрібно збирати у червні—серпні. Сушать їх на повітрі, зв’язуючи в пучки.
Хімічний склад. До 17 % мінеральних солей, в яких багато кремнезему (в попелі рослини його близько 60%), в тому числі значна кількість розчинної кремнієвої кислоти. З інших складників слід назвати солі кальцію та калію, флавонові глікозиди еквісетрину, еквісетрин, до 5 % еквісетонінових сапонінів, смоли та жири, органічні кислоти (аконінова, щавлева та яблучна), 278 мг% вітаміну С та гіркоти.
Дія. Хвощ польовий є добрим сечогінним засобом, чому сприяє
наявність у ньому флавонових глікозидів. Рослина дуже популярна в народній медицині як депуративний засіб. Вважають, що препарати польового хвоща мають здатність розчиняти й ніби розсмоктувати камені в нирках і сечовому міхурі.
Флавонові глікозиди, наявні в хвощі, діють подібно до рутину.
Свіжий сік, витиснутий з хвоща, має кровоспинні властивості при ниркових кровотечах, поліпах сечового міхура, гострому циститі.
Застосування. У зв’язку з слабкою розчинністю кремнієвої кислоти з хвоща готують відвари. Столову ложку (близько 5 г) рослини відварюють у 2 склянках води, проціджують. У склянці цього відвару є 0,03-0,05 розчиненої кремнієвої кислоти, фізіологічно рівнозначної кремнієві натрію (Natrium silicicum). Кремнієва кислота — це ліки, багаті на життєво необхідний кремній.
Суміш: польового хвоща — 75 г, трави жабрію — 50, трави споришу— 150 г. Одну столову ложку цієї дрібнопорізаної суміші відварити в 2 склянках води, випарувати до половини. Пити по 0,5 склянки тричі на день.
Яблуня лісова, кислиця (Malus silvestris L.).
Дерево з родини розоцвітих, росте в лісах, рідше в садах. Плоди дозрівають у вересні-жовтні.
Хімічний склад. Свіжі плоди містять цукристі речовини (до 12%) — фруктозу, глюкозу, сахарозу, органічні кислоти (до 2,4%) — яблучну, лимонну, винну, хлорогенову і арабінову, пектинові, дубильні і фарбні речовини, мінеральні солі, органічні сполуки заліза і фосфору, вітаміни — провітамін А—каротин, В, С та ефірну олію. До складу ефірної олії входить оцтовий альдегід та складні ефіри амілового спирту з мурашиною, оцтовою, капроновою і каприловою кислотами.
Шкуринка плодів містить флавоноїди.
З лікувальною метою використовують плоди.
Дія. Сечогінна, жовчогінна, протизапальна і антимікробна.
Застосування. Плоди лісових кислиць запобігають утворенню в організмі надлишків сечової кислоти, тому й вживаються при всіх захворюваннях, що пов’язані з накопиченням солей сечової кислоти.
Яблука, яблучний сік або відвар (беруть 2—3 неочищених порізаних плоди, кип’ятять протягом 10-15 хв в 1 л води, потім добавляють лимон і цукор) рекомендують для тривалого лікування при атеросклерозі, хронічному гепатиті та гепатохолециститі, хронічному пієлонефриті, циститі, сечокам’яній хворобі і подагрі. Яблучний відвар п’ють по 2-3 чашки на день у теплому вигляді.
З цією метою можна користуватися і культурними сортами яблук.
За довідником Мамчур Ф. І. "Фітотерапія в урології".