Буркун лікарський, буркун жовтий (Melilotus officinalis L.). Дворічна трав’яниста рослина з родини метеликових. Стебло гіллясте, тверде, голе, внизу дерев’янисте. Листки черешкові, трійчасті, зверху сизувато-зелені, знизу більш бліді, з шишкоподібними прилистками. Рослина цвіте з кінця травня до жовтня, плодоносить з липня до жовтня. Квіти пониклі, дрібні, світло-жовті, пахучі, в довгих пазушних прямостоячих китицях. Плід — одно-, двонасінний біб.
Росте в низинах і передгір’ях, в межах лісового поясу, на луках, необроблених місцях, на парових полях, біля доріг, по ярах та схилах.
З лікувальною метою використовують його цвіт і листя.
Хімічний склад. Близько 0,9 % кумарину, який надає рослині запаху свіжого сіна, 0,2 % мелілотину, дигідрокумарин, мелілотова та кумаринові кислоти, білкові речовини, глікозид мелілотозид, похідні пурину, жироподібні речовини (до 4,3 %), білок (17,6 %), ефірна олія (біля 0,01 %).
Буркун належить до отруйних рослин.
Дія. Болезаспокійлива, антиспазматична, протизапальна.
Застосування. Цвіт та листя буркуну в суміші з іншими лікарськими рослинами (насіння дикої моркви, трава грижниці, перстач, польовий хвощ та листя берези) використовують при наявності великих (коралоподібних) каменів у нирках, які викликають ниючий біль.
Встановлено, що наявність у буркуні кумарину сприяє пригніченню центральної нервової системи, діє протиспазматично.
Суміш: буркуну лікарського — 5 г, трави грижниці - 10, перстачу (гусячих лапок) - 10, польового хвоща - 15, листя берези - 10. Дві столові ложки суміші заливають півтора склянками окропу, настоюють 4-5 год. Вживають по 1 столовій ложці 4 рази на день.
Душиця звичайна, материнка (Origanum vulgare L.). Трав’яниста багаторічна рослина. Вся вона злегка опушена. Стебло прямостояче, чотиригранне, заввишки 25—80 см. Червонувата, із сильним ароматичним запахом. Листки супротивні, довгасто-овальні. Квітки дрібні, численні, фіолетово-рожеві, зібрані в щиткоподібне суцвіття. Цвіте з кінця червня до вересня. Росте всюди в сухих проріджених лісах, на полянах та узліссях, серед кущів, на сухих кам’янистих схилах.
З лікувальною Метою використовується вся наземна частина рослини.
Дія. Сечогінна, протиспазматична, знеболювальна, антисептична, протизапальна та жовчогінна.
Нами в клінічних умовах проводилось дослідження дії препаратів душиці в поєднанні з іншими лікарськими рослинами при сечокам’яній хворобі, сечокислому діатезі та запальних процесах, що супроводжують нефролітіаз.
Результати наших досліджень підтверджують: препарати душиці впливають заспокійливо при ниркових коліках, постійно ниючому болю у попереку, зменшують запальний процес у сечових шляхах, сприяють видаленню піску та патологічних домішок із сечею.
Ефірна олія та концентрований екстракт душиці входять до складу препарату «Урохолесан», що застосовують при урокалькульозі та хронічному гепатохолециститі.
Хімічний склад. Ефірна олія, до якої входять тимол, карвакрол та терпени. У траві наявні також дубильні речовини та аскорбінова кислота.
Застосування. Настої та настойки душиці широко вживають у народній медицині при багатьох захворюваннях. Досить ефективний їх вплив при сечокам’яній хворобі. 15 г трави душиці звичайної настоюють 2 год в 1 склянці окропу, проціджують і вживають по 1 столовій ложці 3-4 рази на день.
Суміш: трави душиці - 5 г, листя підбілу - 5, кореня алтеї - 20, 2 чайні ложки суміші заливають 1 склянкою окропу, настоюють, проціджують. П’ють настій теплим по півсклянки 3-4 рази на день.
При сольовому діатезі та сечокам’яній хворобі, ускладненій гнійним запаленням, настій душиці найкраще пити замість чаю.
Кропива собача, волосянка, сердечник (Leonurus villosus L.).
Багаторічна трав’яниста рослина з родини губоцвітих, найчастіше трапляється на засмічених місцях, пустирях, схилах, у занедбаних садах, під огорожами.
Стебло чотиригранне, волосисте, прямостояче, гіллясте, заввишки 30—100 см. Нижні листки круглі або видовжені із серцеподібною основою, середні — продовгувато-еліптичні або ланцетоподібні. Всі листки пилчасті, з рідким пушком, зверху темно-зелені, а знизу — світло-зелені. Квіти блідо-рожеві, вкриті волосками. Цвіте в червні—вересні.
З лікувальною метою використовують наземну частину собачої кропиви.
Пустирник як лікарська рослина був відомий ще в середні віки і широко використовувався в народній медицині багатьох країн.
Багаторічними дослідженнями радянських вчених встановлено, що препарати собачої кропиви є прекрасним заспокійливим засобом для центральної нервової системи, досить ефективно діють сечогінно, зменшують біль під час приступу ниркової коліки.
Діє рослина на організм сечогінно, знеболювально, антиспазматично, заспокійливо.
Хімічний склад. Алкалоїди (до 0,4 % гіркого леонурину та леонуриніну), сапоніни, глікозиди, дубильні речовини (біля 2,14%), цукри, ефірна олія (0,05%), сліди вітамінів С і А та інші речовини.
Застосування. У науковій медицині собачу кропиву використовують при серцево-судинних неврозах, підвищеній нервовій збудливості, початкових стадіях гіпертензії, кардіосклерозі, міокардитах, пороках серця та легких формах базедової хвороби. Вона ефективна при серцевій слабкості, що настає після грипу та інших інфекційних захворювань. При серцевій недостатності рослина зменшує набряки, підвищуючи сечовиділення, при гіпертензії — знижує артеріальний тиск, зменшує головний біль, поліпшує сон та загальне самопочуття хворих.
Народна медицина використовує собачу кропиву при лікуванні сечокам’яної хвороби в суміші з іншими лікарськими рослинами: листя собачої кропиви —15 г, бедринцю-ломикаменю — 10, трави грициків — 5, трави грижниці — 10, лушпиння квасолі — 20. Дві столові ложки цієї суміші запарюють у 1 склянці окропу, настоюють 4—5 год і вживають по 2 столові ложки настою 3—4 рази на день (J. Kwasniewska, 1956).
Курячі очка польові (Anagallis arvensis L.). Народні назви — очник, очний цвіт, польові зірки, свидина, мокрець, куряча сліпота.
Однорічна трав’яниста рослина з родини первоцвітих. Росте як бур’ян серед зернових культур, у садах, біля доріг та на забур’янених місцях. Стебло в рослини лежаче, чотиригранне, завдовжки 15-30 см.
Листки цілокраї, яйцеподібні, знизу з чорними вкрапленнями. Квітки червоні, поодинокі, в пазухах листків на видовжених квітконіжках.
Плід — коробочка. Цвіте в травні-вересні.
З лікувальною метою використовують траву рослини. При використанні треба бути обережним, бо вона отруйна.
Хімічний склад. Сапоніни, гіркі речовини, глікозид цикламін та флавоноїди (Г. Ніколаєва, 1964). Дія. Сечогінна, протизапальна та заспокійлива. Добре «виганяє» пісок чи невеликі камені з жовчного і сечового міхура та нирок. З цією метою у народній медицині застосовують напар з наземної частини курячих очок (20 г на 1 л окропу), пити не більше 3 склянок на день.
Готують ще відвар: 1 столова ложка подрібненої трави на 2 склянки окропу; вживають по 0,5 або 1 склянці 2-3 рази на день.
Льонок звичайний, зайців льон, дзвоники, дикий льон, жабрій, чистець (Linaria vulgaris mill.). Трав’яниста рослина, росте біля доріг, на схилах, по межах, серед посівів, по сухих ровах. Стебло пряме, заввишки 30—80 см, листки чергові, численні, лінійно-ланцетні. Квіти великі, сіро-жовті, зібрані довгою вершковою китицею. Цвіте все літо.
З лікувальною метою використовують наземну частину рослин.
Свіжий льонок має неприємний запах, який ще більше посилюється при сушінні. На смак рослина гостра, солонувато-гірка.
Хімічний склад. Рослина містить алкалоїд пеганін, флавоноїдні глікозиди (лінарин, неолінарин, пектолінарин, фітостерин, триакантан), органічні кислоти, вітамін С. Льонок звичайний отруйний.
Дія. Знеболювальна, слабопроносна, сечогінна, протизапальна, потогінна, жовчогінна; регулює функціональну діяльність травної системи.
Завдяки впливові біологічних активаторів, що містяться в льонку, водні настої та екстракти є добрим знеболювальним засобом у разі ниючого гострого болю при сечокам’яній хворобі, діють як діуретичний чинник при сечокислому діатезі, особливо фосфатурії. Наявність у льонку великої кількості органічних кислот дає можливість підкислювати сечу, яка дуже часто буває лужної реакції при сольовому діатезі та запальних процесах.
Нам доводилось неодноразово спостерігати за дією водного настою льонку. Встановлено, що з переходом лужної реакції сечі в кислу різко зменшується виділення кристаликів — сечових солей.
Застосування. У Німеччині лікарі застосовують водний настій, трави льонку при гострому та хронічному запаленні сечового міхура, сечокислому діатезі, жовтяниці різного походження, атонії кишок та геморої. У невеликій кількості льонок вживають при головному болю з блювотою (синдромі Меньєра) та нічному нетриманні сечі.
При сечокислому діатезі та запальних процесах сечових шляхів 1-2 г трави льонку звичайного настоюють у 1 склянці окропу.
Вживають по 1 столовій ложці 3-4 рази на день.
Маренка запашна, підмаренник, пахуча мар’янка, смілка пахуча (Asperla odorata L.). Багаторічна трав’яниста рослина з родини маренових, поширена в Україні — в лісостепу та на Поліссі. Росте в тінистих лісах, заростях, на вологому перегнійному ґрунті.
Кореневище маренки повзуче, стебло прямостояче, заввишки до 60 см. Нижні й середні листки розміщені по 4-6 у кільцях, верхні — по 8. Квіти дрібні, білі, зібрані на верху стебла у волотеподібне суцвіття.
Рослина пахне кумарином або свіжим сіном. Цвіте вона в червні-липні. З лікувальною метою використовують її траву, яку збирають, коли рослина вже кінчає цвісти, а то й пізніше. Сушити треба швидко, щоб вона не почорніла. Зберігати в сухому місці.
Хімічний склад. Мінеральні солі (кальцію і натрію карбонат), 0,05 % кристалічного глікозиду асперилозиду, гіркі та дубильні речовини, органічні солі й жирні кислоти. У свіжій рослині кумарин зв’язаний з глікозидом, який під час сушіння під впливом спеціального ензиму розпадається й надає висушеній траві специфічного запаху.
Найбільшу кількість кумарину має маренка весною, зате під осінь його втрачає. Цей складник рослини добре діє як болезаспокійливий, снотворний та бактерицидний засіб.
Дія. Відвар із трави маренки запашної має злегка проносну і, головним чином, сечогінну властивості, а також сприяє розпаду й видаленню зцементованого піску та невеликих каменів із жовчі та сечі. Хоч саму траву рослини в народній медицині застосовують рідко, проте в складі сечогінних засобів вона дуже зручна як ароматична речовина, що поліпшує лікарський напій. Ця трава діє як легкий знеболювальний чинник при сильних різях під час сечовипускання, знижує місцеву температуру. Завдяки сечогінній та знеболювальній властивостям вона зменшує приступоподібний біль при ниркових та жовчних коліках.
Застосування. Напар з 2 столових ложок трави маренки запашної на 1 склянку води. Пити по півсклянки 3—4 рази на день.
Суміш трави маренки запашної — 100 г, лимонної м’яти — 30, листя смородини чорної — 170, запарюють в 1 л окропу. Відціджену рідину приймають при запаленнях сечового міхура і сечокам’яній хворобі.
Морква дика (Daucus carota L.). Є два види рослини — морква їстівна і дика. Це трав’яниста дворічна рослина з родини зонтичних. Листки перисто-розсічені, з довгастими або лінійними частками. Квіти зібрані в зонтик. Цвіте в липні—вересні.
З лікувальною метою використовують коренеплід та насіння.
У народній медицині користуються тільки стиглим насінням дикої моркви. Зібрані його зонтики підсушують, обмолочують і розтирають на порошок.
Дія. Препарат використовують як вітрогінний засіб, а також для підсилення функції травної системи. Морква має сечогінну й дезінтегруючу дії при каменях і піску в сечовому міхурі. Для цього застосовують коренеплід, але набагато кращий лікувальний ефект дає насіння рослини, особливо дикої моркви, яка росте поблизу доріг, на полях, на сухих луках, а інколи й на городах.
Застосування. Порошок з насіння моркви 1 г приймають тричі на день.
Відвар з насіння: 1 столова ложка на 1 склянку окропу. Парити всю ніч у духовці, вживати гарячим по 3 склянки на день.
Пізноцвіт осінній, осенник, дикий шафран (Colchicum autumnale L.). Багаторічна трав’яниста рослина з родиші лілійних. Підземна її частина — бульбоцибулини, від якої восени розвиваються блідорожеві квіти, а весною з’являються зелені, широколанцетні листки та плоди. Квіти великі, рожево-лілові, рідко білі. Цвіте у вересні-жовтні. Рослина отруйна. Росте на луках, біля рік. Особливо багато її в Закарпатті та на Прикарпатті.
З лікувальною метою використовують насіння та бульбоцибулини.
Хімічний склад. До 1,44 % алкалоїдів, серед яких найважливішими є колхіцин, колхоцеїн та апігенін, близько 8 % жирних масел, цукор, фітостерол, смоли та дубильні речовини.
Лікувальна дія рослини залежить від кількості колхіцину, наявність якого (у малих дозах) зменшує подразливість нервової системи, біль, а також збільшує кількість виділення з організму сечі та сечової кислоти. Основні властивості рослини — знеболювальні, сечогінні й протиподагричні.
У наш час пізноцвіт використовують рідко через велику отруйність алкалоїду колхіцину.
Хміль звичайний (Humulus lupulus L.). Багаторічна трав’яниста дводомна рослина з родини коноплевих. Стебло витке, листки довгочерешкові, три-п’ятилопатеві.
Тичинкові квіти з п’ятироздільною або п’ятилистою зеленою чи білуватою оцвітиною, зібрані в рідкі пазушні волосисті уцвіття, жіїночі зібрані в головчасті колоски. Плоди, оцвітини і покривні листки біля основи мають жовті залозки. Цвіте хміль у липні-серпні. Росте у вогких чагарникових місцях, в лісах, поблизу річок, на узліссях.
З лікувальною метою використовують шишки хмелю та його витяжки.
Діє болезаспокійливо, антиспазматично, сечогінно та протизапально.
Хімічний склад. Смола, гіркі речовини (смола — 7,6—26%, гумолон – 2-6%, лупулон — 8-12%, ефірна олія — 0,1-0,5%), дубильні речовини (0,9-11,5%), вітамін С. Лупулін має в собі 1-3% ефірної олії, 50 % смоли, 10 % гірких речовин, віск, пептозани, білкові й мінеральні речовини, алкалоїд гопеїн. До складу ефірної олії входить до 20 % гу-мулоіну, ненасичений секвітер-пеналкоголь, лупаренол, кетон, лупулон та інші речовини.
Застосування. Відвар з шишок вживають при хронічному і гострому калькульозному пієлонефриті; як болезаспокійливий засіб — при сечокам’яній хворобі, запаленнях сечового міхура та мисок, а також для заспокоєння нервової системи. Найчастіше для лікування сечокам’яної хвороби шишки хмелю використовують у поєднанні з душицею, хвощем польовим, фіалкою запашною, насінням дикої моркви. З цих сумішей готують настої, спиртові та водні екстракти.
За довідником Мамчур Ф. І. "Фітотерапія в урології".
