Основи теорії припливів закладені ще Ньютоном і Лапласом, а розробили її й інші видатні вчені, до когорти яких належить і сер Джордж Говард Дарвін, автор книги "Припливи і споріднені з ними явища в Сонячній системі". Це бачення сотні літ давнини. А як же зараз, на скільки близько вже підійшли до істини, і чи підійшли?
Яке розуміння суті припливів і відпливів на сучасному етапі розвитку природничих наук?
Суть теорії Дарвіна полягає в наступному: "Місяць притягує окремо кожну частку Землі, при тім він тягне до себе найближчі частки сильніше, а ніж більш віддалені, що само собою зрозуміло на основі загального закону тяжіння. Центр Місяця знаходиться від Землі на віддалі в 60 разів більше радіуса самої Землі, так що найближчі до Місяця і найбільш віддалені від Місяця точки знаходяться від нього відповідно 59 і 61 радіусу Землі. Таким чином, притягання найближчої і найвіддаленішої частки не набагато відрізняється від того, яке перетерплюють частки біля центру, але саме ці-то невеличкі величини й грають вирішальну роль в питанні, яке нас цікавить" (с 77).
Що можна сказати з приводу процитованого? А те, що яку думку подав Дарвін ще в 19 столітті, такою вона залишилася і в 21 столітті без будь-яких істотних змін. До прикладу процитуємо з видання уже під кінець 20 століття Ю.А. Рябов. "Рух небесних тіл" (с 132). "Притягання Землі Місяцем складається із притягання Місяцем окремих часток, з яких складається Земля. Частки, які знаходяться в даний час ближче до Місяця, притягуються ним сильніше, а більш далекі частки - слабше..." Таке ж саме пояснення суті припливів в усій іншій науковій літературі та в підручниках фізики й астрономії. Та ж Вікіпедія: "Припливи — результат гравітаційної нерівномірності притягання води океанів Місяцем... В підмісячній точці через більше тяжіння Місяця утворюється горб…", де більш детальніше "…притягання Місяцем окремих часток…" модифіковано в "…приливні сили, що породжуються Місяцем…"
Це означає, що не переносно, а прямо-таки буквально треба розуміти, що сила тяжіння Місяця безпосередньо впливає на частки речовини, з яких складається наша планета. Якщо земне тяжіння впливає на ці ж самі частки і притягує їх до себе в своєму напрямі, то так же само притягує до себе і Місяць, тільки в протилежному напрямі. Одним словом, земні частки перебувають одноразово під дією двох діаметрально протилежних сил гравітації - Землі і Місяця, тільки з тією різницею, що частки земної речовини під дією сил земного тяжіння перебувають постійно, а під дією місячного лише один раз на добу і саме тоді, коли вони перебувають на підмісячній поверхні, як на найближчій відстані. Це вже говориться зовсім спрощено, бо аж ніяк факти не засвідчують, ніякий здоровий розсуд не дозволить сприймати за правду те тлумачення, що місячне тяжіння може мати якийсь вплив на земні частки, що перебувають на другому боці центру земного тяжіння.
Найбільш видимо і переконливо про місячний вплив говорять припливи в океанах. А тому, якщо узагальнити (і до того вже й так стислу думку про природу припливів) основні тези з існуючої теорії, то можна розуміти просто: місячне тяжіння притягує до себе водну масу океану, якби відриває її від центру земного тяжіння. А так як місячне тяжіння в 6 разів слабше за земне, то вся маса води океанів і морів все-таки залишається біля власного центру тяжіння. Хіба ж не так говорять факти унаочнення? І розуміння такої дійсності випливає тільки з емпіричних знань, але аж ніяк не з раціональних. Як видно, емпіричні знання стали настільки переконливими, що й не викликають будь-якого сумніву щодо їх достовірності.
Чи дійсно воно так і в природі відбувається, як це ми розуміємо?
Якщо Ньютон першим вказав, що припливи і відпливи відбуваються під дією сил тяжіння Місяця, то чи стала відомою після цієї вказівки суть механізму взаємодії між двома планетними тілами, щоб так впевнено дотримуватися нині існуючої теорії? Ні. Таємниця припливів і відпливів так і залишилася нерозгаданою, хоч і правильно вказано на дійсну причину появи таких на нашій планеті.
Здавалось би, раз виявлено причинність так доступної і добре відомої нам спадковості, то вже чогось більшого і не треба для повного розуміння суті даного явища природи. Все гармонує. Однак, якщо вдуматися в зміст існуючого теоретичного пояснення походження припливів і співставити це пояснення з динамікою руху в першу чергу водних мас океанів і морів та земної тверді зокрема, то ні в який закон всесвітнього тяжіння все це не вкладається. Тут дуже велика розбіжність між словом і ділом, де науковий світ або не помічає, або не бажає помічати. Для утвердження існуючої теорії припливів фізики-теоретики надійно опираються на авторитет Ньютона і на відкритий ним закон всесвітнього тяжіння.
А надійно тому, що цьому бездоганно гармонує незаперечна наочність. А це вже не аби який сильний аргумент. І дійсно, вже краще й не скажеш словами, як це доводиться бачити на практиці власними очима: як тільки Місяць над меридіаном, так і відбувається приплив по всій його довжині. А приплив - це в прямому розумінні слова підняття рівня води вище нормального. Чи не говорить все це само за себе, що сама вода намагається наблизитися до центру тяжіння Місяця? От і спробуй доведи, що воно не так, що тут є щось загадкове або нез'ясоване.
Ми бачимо дійсність в усій її простоті і доступності сприйманню нашими органами. Що може нам заборонити думати так, як це ми бачимо насправді? Однак, як виявляється, ми ще далекі від осмисленого розуміння істинного змісту того, що бачимо.
До цього часу всю опору в упізнанні дійсності було зроблено на наочність, на фактичні дані даної наочності. То чому не повірити б? На основі баченого й створили теорію. Але чи завжди ми можемо бачити істину, одночасно дивлячись на неї? Про таке положення в науці гарно сказав В.Н. Комаров. "Весь досвід пізнання природи і особливо історія астрономії переконливо доводить, що "наочність" досить ненадійний порадник при вирішенні наукових питань". Наскільки правдоподібно це сказано, ми переконаємося, розкривши суть нині існуючого погляду вчених світу на припливи і відпливи.
А поки що факти, яким теорія не зовсім-то відповідає.
Припливи і відпливи відбуваються одночасно по всій довжині меридіану на підмісячній поверхні. Саме ця різнобічність руху водних мас не гармонує з теорією. Інша справа, якби відбувалися лише припливи і при тім в одному напрямку - до Місяця. А то означає, що рух водних мас повинен бути тільки в напрямку до Місяця. Наприклад, якщо Місяць над екватором, то напрям руху водних мас повинен бути від полюсів до екватору. А насправді виходить навпаки на підмісячній поверхні. Вздовж підмісячного меридіану водна маса рухається в напрямку до полюсу і у високих широтах - найвищий приплив, тоді як згідно теорії там повинен бути відплив. Досить одного такого конкретного факту, як теорія втрачає опору, не підкріплену фактичним матеріалом.
(1 з 6)
Далі Припливи і відпливи -2- що спонукає сумнів щодо правдивості уявлення про них
