Бузина трав’яниста, бузина дика, буз смердючий (Sambucus ebulus L.). Це кущ заввишки 60-150 см, з прямим гіллястим борознистим стеблом та білим стрижнем. Рослина багаторічна трав’яниста. Листки в неї непарнопірчасті, з 5-9 довгастоланцетними пилчастими листочками. Суцвіття — плоска, щитоподібна, прямостояча волоть з трьома головними гілочками. Квіти дрібні, з пелюстками — всередині білими, ззовні рожевуватими і з червоними пилинками.
Цвіте бузина в червні-липні. Ягоди дозрівають у серпні-вересні і стиглими мають чорний колір. Рослині притаманний специфічний неприємний запах. Усі її частини отруйні, а тому потрібне суворе дозування виготовлених з неї препаратів.
З лікувальною метою використовують корінь бузини трав’янистої.
Дія. Препарат із коріння рослини при внутрішньому вживанні діє як сильний сечогінний засіб. Через те він рекомендується при різного роду запаленнях нирок (гломерулонефриті, пієлонефриті, нефролітіазі, який супроводжується запальними процесами). Добре виражені діуретичні властивості відвару коріння при водянці черевної порожнини, спричиненої хворобою нирок, та при ексудативному перикардиті в будь-якій стадії.
У поєднанні з іншими травами, які справляють подібну дію на організм, дуже корисний корінь трав’янистої бузини при різних хворобах сечового міхура, а також при діабеті.
Застосування. Відвар дрібно порізаного коріння, з розрахунку 2 чайні ложки на 1 склянку окропу, вживати по 1 столовій ложці тричі на день. Ще краще використовувати настойку — 20 г подрібненого коріння на 100 мл спирту або горілки настоювати, як звичайно, протягом 8 днів у теплому місці. Вживати: на спирті — по 15, а на горілці — по 30 крапель тричі на день.
Вишня звичайна (Cerasus vulgaris mill). Батьківщина вишні — Закавказзя та Північна Персія. У народній медицині застосовують насіння, плодоніжки, плоди, гілки, сік та вишневий клей.
Для лікування сечокам’яної хвороби й сольового діатезу широко використовують препарати з плодоніжок і насіння з кісточок вишень.
Насіння отруйне, бо містить глікозид амігдалін та ефірну олію. Та якщо його вживати небагато як емульсію, то лікувальний ефект добре виражений, особливо при сечокам’яній хворобі та подагрі.
Плодоніжки, тобто вишневі хвостики (Stipites cerasorum), руйнують камені (J. Muszyński, 1954), якщо з них виготовити екстракт у суміші з корою ясеня, квітами або корою терену та ягодами сушеної горобини. Ці плодоніжки містять у собі органічні кислоти і невелику кількість нітроглікозидів. Препаратами з вишневих хвостиків широко користуються в народній медицині Франції при сечокам’яній хворобі.
Застосування. 30 г сушених вишневих плодоніжок відварюють у 1 л води, додають 100 мл вишневого або малинового соку. Відвар вживають протягом дня.
Суміш: вишневих плодоніжок—15 г, кори ясеня — 50, плодів горобини — 30, кори терену — 20, насіння кропиви —10; 2 столові ложки такої суміші заливають 2 склянками окропу, інастоюють цілу ніч у духовці або в печі, а вранці кип’ятять 10-15 хв. П’ють по півсклянки 4 рази на день.
Оман високий, дивосил (Inula helenium L.).Багаторічна трав’яниста рослина з товстим темно-бурим кореневищем, м’яко-повстяним продовгуватим листям.
Квіти золотисто-жовті, зібрані у великі корзинки: краєві квіточки, серединні — лійкоподібні, кореневища та корені мають своєрідний аромат. Дивосил заввишки 100-150 см. Цвіте з липня до вересня.
Росте в лісостеповій та степовій зонах Криму, на вологих місцях та видолинках, біля річок, на луках, у листяних лісах та соснових борах.
Для лікування застосовують кореневища і корені, які збирають пізно восени.
Хімічний склад. Кореневища та корені дивосилу містять полісахариди— інулін, інулеїн, сапоніни, невелику кількість алкалоїдів, вітамін С та ефірну олію (близько 1—3 %). До складу ефірної олії входять геленін або алантова камфора (алантолактон) і в невеликій кількості алантол і проазулен. Листя рослини має гірку речовину лактон алантопікрин. Вважають, що лікувальна дія дивосилу залежить від наявного в ньому геленіну. Дивосил як лікарська рослина був відомий ще в Древній Греції та в Стародавньому Римі. Це одна з найпопулярніших у народній медицині рослин.
Дія. У дивосилу дуже широкий спектр дії. Рослина корисна як сечогінний, в’яжучий, антисептичний, протизапальний та заспокійливий засіб. Клінічно встановлені її жовчотворні та жовчогінні властивості.
У народній медицині настій або відвар кореневищ та коріння дивосилу в суміші з коренем бедринцю-ломикаменю та грижниці застосовують при сечокам’яній хворобі. Особливо виражений ефект цієї суміші рослин при гострому і хронічному калькульозному пієлонефриті.
Кореневища використовують також як відхаркувальний засіб при різного роду захворюваннях дихальних шляхів, травної системи та як сечогінний засіб.
Застосування. Суміш із кореневищ дивосилу (20 г), коріння вільшини (25), коріння бедринцю (15), трави грижниці (10) варять в 400 мл води протягом 10 хв. Настоюють 4 год і проціджують.
Вживають по 1 столовій ложці 3—4 рази на день при хронічному пієлонефриті.
Омег водяний (Oenanthe aguatica L.). Росте на болотах, над берегами ставків та рік. З лікувальною метою використовують спілі ягоди рослини.
Хімічний склад. До 20 % жирних масел, 2,3 % воскових речовин,
близько 4 % смол, галактани, маналин, 1—2,5 % летких масел із сильним запахом і пекучим смаком, близько 80 % феландрену, алкоголь — андрол та фенадрол.
Дія. Сечогінна, дезинфікуюча, потогінна; зменшує бродіння й метеоризм.
Застосування. При хронічному циститі, каменях нирок та сечового міхура. Розтерті на порошок ягоди рослини вживають по 1-3 на день з медом. Робити це треба невеличкими порціями, бо вони отруйні.
Напар з 5—10 г на 1 л води, п’ють б разів на день по півсклянки.
Ортосифон, нирковий чай, індійський чай (Ortnosiphon stamineus, s. Ocimum basilicum). Це ніжна волохата рослина з довгими синіми квітками та яйцеподібно-ланцетними пилчастими листками. Походить із Індії.
Як лікувальна рослина нирковий чай віддавна відомий в Ідонезії. В європейську медицину він проник у 20-х роках нашого століття після того, як на о. Яві ним був вилікуваний від сечокам’яної хвороби багатий голландський плантатор.
З 1951 р. ортосифон культивується в СРСР. Вирощують його в Криму та на Кавказі. Збирають урожай 5-6 разів за літо.
З рослин общипують дві пари листків з верхівковою брунькою.
Потім швидко висушують на сонці або в сушарці при 30-35 ºС.
Хімічний склад. Рослина містить від 0,2 до 0,5 летючих ефірних олій, глікозид ортосифонін, дубильні речовини.
Сечогінну дію приписують ефірним оліям, ортосифонінові та солям калію (0,8 %).
Дія. Нирковий чай діє сечогінно. З організму посилено виділяються сечовина, сечова кислота і хлориди. Завдяки сечогінним властивостям відвар з рослини вживають при набряках різного походження (у тому числі й при серцевій недостатності), запаленнях жовчного міхура. Успішно застосовують його при каменях у нирках, жовчному міхурі і навіть при ревматизмі і подагрі.
Застосування. Готують напар або водну витяжку з 5-9 г ортосифону на 1 л води, п’ють тричі на день по 1 склянці.
Напар із листя ниркового чаю — 2 г, трави суниць — 6, листя брусниці — 2. Усе запарюють у склянці води і п’ють 2—3 рази по півсклянки.
Водний настій з 1 чайної ложки подрібненого ортосифону на 1 склянку окропу вживають теплим по півсклянки тричі на день за 30 хв до їди.
Смородина чорна, порічки чорні (Ribes nigrum L.). Рослину широко вирощують у садах і на городах. Дикою росте у вологих лісах, серед прибережних чагарників, по ярах та в інших місцях. Кущова рослина з родини ломикаменевих, заввишки 60-120 см з висячими кетягами чорних ягід, що зріють у липні-серпні. Цвіте смородина в травні.
З лікувальною метою використовують ягоди, листя та бруньки.
Листя збирають молоде, відразу після цвітіння, а ягоди — лише зрілі.
Якщо немає ні ягід, ні листя, можна користуватися бруньками.
Хімічний склад. Дубильні речовини, зеленого кольору ефірні масла, фітостерол, пентозани, мінеральні солі, органічні кислоти, ензим емульсин. У плодах є близько 10—13 % інвертного цукру і сахарози, жирна олія, антоціанові барвники, емульсин, пектин, 2,6—3,7 % незв’язаних кислот (яблучної, 3,5 % лимонної та винної), вітаміни С, К і частково В, мінеральні солі, які мають у собі бром та йод.
Дія. Сечогінна, тонізуюча, в’яжуча, протизапальна.
Застосування. Листя, плоди і бруньки рослини як сечогінні засобі икористовуються при хворобах сечового міхура і ниркових каменях.
Як потогінні — під час простуди та при гострому ревматизмі. Бруньки настояні на білому вині, корисні як легкий проносний засіб, при гастриті, хворобі серця, мігрені та для поліпшення обміну речовин. Напар смородини чорної (100 г), листя суниць (60), квітів лили (40), квітів дивини скіпетроподібної (30) готують з 1 столової ложки суміші на 1 склянку окропу. П’ють 2-3 рази на день після їди.
Спориш звичайний (Polygonum avicularae). Паралельні назви —
куряча трава, гусятник, моріжок, гірчак звичайний, дрябен, дрясен — подорожник, курячник.
Однорічна трав’яниста рослина з родини гречкових. Росте в дворах, на стежках, при шляхах, на вигонах, сухих пасовищах, біля жител, на полях, по засмічених місцях.
Стебло рослини гіллясте, переважно лежаче. Листки дрібні, еліптичні. Квіти теж дрібні, по краях рожеві або білуваті. Зібрані вони пучками в кутах листків. Цвіте спориш з травня до кінця осені.
З лікувальною метою використовують траву, яку збирають у період цвітіння рослини, коли стебла ще не встигли затвердіти.
Хімічний склад. Смолисті речовини, віск, слиз та жир, сліди ефірної олії, невелика кількість вільних і зв’язаних оксиметилантрахінонів, 2—2,5 % редукційного цукру, органічні кислоти, до 8 % мінеральних солей, близько 0,24 % розчинної та 1,5 % .нерозчинної кремнієвої кислоти, флавоновий глікозид авікулярин, що гідролізується до арабінози та кверцетину, дубильні речовини, кофеїнова кислота, каротини і вітамін С.
У народній медицині спориш — дуже популярна рослина. Його застосовують як відвар, а в сезонний час також і свіжий сік.
Дія. Сечогінна, в’яжуча, кровоспинна, протизапальна.
Застосування. Препарати зі споришу народна медицина використовує передусім як зміцнювальні, протизапальні та сечогінні засоби при запаленнях внутрішніх органів: нирок, печінки, сечового міхура та шлунка.
Як засіб, що виганяє з організму пісок, ліки з цієї рослини вживають при сольовому діатезі і каменях у нирках та в сечовому міхурі, при жовчнокам’яній хворобі, причому навіть у застарілих випадках.
У суміші з іншими рослинами траву споришу практикують для лікування різних хвороб. Відвар 20—200 г вживають по столовій ложці тричі на день, а з 15-40 г на 1 л води — по 2-3 склянки на день.
При жовчнокам’яній та сечокам’яній хворобах рекомендують напар трави споришу (170 г), кори крушини (20), плодів ялівцю (10) — 50 на 1 л води. П’ють по 2—3 склянки на день.
Препарати зі споришу можна вживати без перерви протягом декількох місяців. Досить поширене дерево з родини маслинових, росте у помірній смузі Північної півкулі.
З лікувальною метою використовують кору з молодих пагінців (при сечокам’яній хворобі), а в народній медицині і листя — як протигарячковий засіб, при хронічному циститі, примочки соку — при лікуванні гнійних ран.
Хімічний склад. Глікозид оксикумарину — фраксин, фенологлікозид, синигрин, кверцетин, ефірна олія, дубильні речовини, інозит, яблучна кислота.
Дія. Сечогінна, потогінна.
Застосування. Відвар з кори в народній медицині вживають при лікуванні всіх видів артритів, особливо ревматичних.
Відвар з 20—200 г вживають по столовій ложці тричі на день (О. П. Попов, 1965).
Збір: кореня ясеня — ЗО г, листя брусниць—15, трави душиці — 10, шишок хмелю — 5. Відварити у 1 л води, пити по 100 мл тричі на день при гострому та загостренні хронічного калькульозного пієлонефриту. Лікування проводити 3—4 тижні.
За довідником Мамчур Ф. І. "Фітотерапія в урології".
