Руху земної кори в мантію не буває
Запеклий спір між фіксистами і мобілістами (в сучасному варіанті – прибічники тектоніки плит), про сценарій земного розвитку, благополучно вирішився (офіційно) на користь останніх. Та чи справедливо це. Навіть враховуючи достовірні доводи як перших так і других, з впевненістю можна сказати, що і фіксисти неправі і мобілисти не праві.
Їх судження і їх власна інтерпретація – це всього лиш пожива для роздумів. Але пожива ця подібна до сахарину: солодка та марна. Людина може прожити життя не попробувавши сахарину. І здоровіше себе почуватиме, та зіпсує собі здоров’я, якщо буде його часто вживати. І ще гірше, коли той стане щоденною їжею. Тому прискіпливіше поставимося до їхніх висновків.
Фіксизм і тектоніка плит – хто правий
Не все, нажаль, відомо про те, чим «підтверджували» фіксисти свою думку і як дивилися на реальний стан речей, що явно протирічать їх переконанню. Однак одна їх назва дає повне розуміння про їх думки. Зокрема вони праві по-своєму і сугубо по-своєму. Материки не можуть ковзати по нижче лежачій твердій оболонці (базальтовій підстилці). Не можуть вони і плавати на поверхні мантії. Материки не колода а мантія не вода. Материки міцно з’єднані з тією областю мантії, на якій вони зародились, змужніли і дійшли до наших днів в такому виді. Ось в цьому фіксисти праві. Але не можна ж все стригти під машинку. Якщо вважати, що всякий материк не можна переміщатися зі всією своєю немислимо величезною масою, то це не означає, що не може відбуватися їх рух відносно один одного. Ось цієї відносності фіксисти і не врахували.
Вони бачили лише одні материки і їх уявну товщину, а все інше (особливо вглиб) як видно, не мало якого-небудь істотного значення. Ось в цьому-то і головний їх недолік. Материки – це речі другого порядку. Планета в цілому і її внутрішність – ось що першого порядку. З цього слід було б їм почати шлях роздумів. Материки це факти. А до фактів завжди потребується осмислений підхід згідно діалектики природи.
Материки як матеріальне утворення не рухаються самі по собі, але знаходяться в русі відносно один одного. Причому їх рух завжди направлений на віддалення один від одного так само, як розбігаються зірки і галактики у Всесвіті. Фіксисти не відшуковували корінь, що живить соками, а задовольняються лише самими плодами.
По іншому дивилися мобілісти, а зараз прибічники тектоніки плит. В їх полі зору багато чого. Вони і придивляються і вірять фактам, намагаються відшукати відповідь. Вони праві в тому, що відносний рух материків залежить лише від внутрішнього життя планети. І лише завдяки цьому все знаходиться в рухливості на поверхні планети. На шляху пізнати причини, що породжують рух, виникає вибір: відшукують чи підшукують вони ці причини. Дуже безглуздим може здатися це речення, але така компоновка слів створюється згідно різниці поглядів. Якщо прийняти на віру все те, про що говорили мобілісти згідно дрейфу континентів, то можна сказати, що вони відшуковують причини такого явища. Але якщо підійти до їхніх теорій строго критично з глибоким аналізом кожного сказаного ними слова, то сам по собі напрошується висновок, що вони підшуковують причини дрейфу. В цих двох поняттях дуже велика різниця.
Вегенер, як родоначальник теорії мобілізму, першим звернув увагу на істинне положення речей. Він не лише відкрив це явище, але й висловив свою думку. Він першим виніс на обговорення факт. В достовірності цього факту переконалися багато.
Переміщення затвердлої кори вглиб мантії неможливе
Існує наукова думка, що причиною гороутворення є конвекційний рух всередині планети, тобто в області мантії. Отже, ці мантійні конвекційні потоки і штовхали на зближення праматерики. Так багато вважає. Нехай буде так. Та все ж куди подівалась затверділа маса океанічного дна? Її поглинали конвекційні потоки в мантії?
Із цим аж ніяк неможна погодитись. Конвекційний рух можливий лише в тому випадку, якщо речовина володіє рухомістю в відповідних умовах температурного стану. Але ж мантія – це не вода чи ще якась там рідина. Мантія – це речовина, що при певній (тобто пониженій ) температурі стає твердим тілом. Мантія – це область високого тиску і високих температур. А якщо виникає конвекційний рух, то значить речовина мантії володіє рухомістю і високотемпературним станом. Може виникнути думка, що конвекційні рухи в мантії переплавили базальтову чи іще якусь там підстилку дна і поглинули її. Та чи правильна ця думка? Ні, зовсім невірна. Як же інакше утворилась земна кора як не виплавлянням планетної речовини зі спливанням більш легкої і осіданням більш важкої? Отже, конвекційний рух відбувався в речовині більш важкої питомої ваги відносно легкої. Вплив високих температур перетворив кору океанічного дна в вогненно-рідку масу. Припустимо, що це так, бо іншого виходу в пошуках зникнення такого не знаходиться.
Чи може конвекційний рух назад втягнути розплавлену речовину океанічного дна в глиб планети, якщо згідно законів гравітації, вона раніше виплила наверх? І припущення тут зайві. Питається, навіщо ж тоді вона випливала і піднімалась наверх? Абсурд. І не варті тут зайві докази неспроможності. На здоровий глузд і без того зрозуміло, що гарно видумана «теорія» відмежована від істини безмірним простором.
Гондвана і Лавразія – видумка
Ніяких два праматерики не існувало, так як не існувало океану Тетіс в такому вигляді, як його уявляли мобілісти чи прибічники тектоніки плит. І вірно, що сучасні материки – осколки єдиного древнього континенту Пангеї. Материк, що вперше сформувався на нашій планеті був єдиним і цільним. І не зрозуміло, з якої причини сучасна наука виділяє два праматерика? З чого це взято? На підставі чого зародилась така думка?
Невже для полегшення пошуку відповіді на користь розподілу континентів навколо земної кулі? Звичайно, легше зрозуміти розповсюдження материків від роздроблених двох праматериків, ніж від одного. Та те що мариться не може слугувати справі істини.
Ні Гондвани ні Лавразії ніколи не існувало
Гіпотетичне припущення було б ще менш підозрілим, якби воно не інтерпретувалось наступними твердженнями: сучасна наука виділяє два проматерика – Гондвану і Лавразію розділену океаном Тетіс. Цей океан зник. Його береги зімкнулись, внаслідок чого тут здибилися гори Гімалаї, Памір, Кавказ. На планеті появилися два нових океани –Атлантичний і Індійський. Вони розлились із колосальних тріщин-грабенів, які пересікли Гондвану і Лавразію сто п’ятдесят мільйонів років назад і з тих пір неухильно розширюються.
Ось тут-то і є над чим поміркувати. Як можна собі уявити зіткнення двох материків, щоб утворилися гори? Чи мислимо це взагалі?
По льоду ковзали праматерики чи що? Як сучасні так, і ті що припускаються материки були органічно пов’язані з верхньою мантією. І то речовина і то речовина. Різниця лише у властивостях кожної, окремо залежних від багатьох факторів впливу під час їх формування. І ніяк неможливо навіть уявити, що лінія Мохоровичича це шар мастила між двома ідеально гладенькими поверхнями, що не відчувають зчеплення і тертя. Лінія Мохоровичича – це перехідна зона від менш щільного до більш щільного стану речовини. Щільність ця обумовлена не лише колосальним тиском вище розміщених шарів, але і хімічним складом елементів, що пройшли диференціацію іще під час зародження кори і становлення самої мантії. Тому границя, що розділяє кору і мантію аж ніяк не щось незрозуміле для вільного ковзання і переміщення цілих материків. Та й при тім, з яким напором вони повинні були рухатись назустріч один одному, щоб зім’яти свої береги і утворити величезний пояс гірських споруд, типу Альпійської складчастості? Питається, що їх рухало? Що їх штовхало один на одного? Чи вони рухались просто так, самі по собі? На це запитання слід відповісти досить стисло: нам ще багато незрозуміло і незрозуміла природа тих сил, які надавали рух праматерикам. Та все ж навіть і в цьому ми не праві. Посилатися на невідомість і робити нерозсудливі безглузді припущення… Не таємничість винувата, а винуваті ми самі, що не вміємо як слід думати, а якщо і думаємо то не надаємо самі собі звіту про тямуще. Ми навіть боїмося глянути в очі тому, що виникає в нашій свідомості, щоби воно не пішло від нас, щоб не розлучитися з примарним прийнятним, бо іншого не передбачається. І ось те, що виникає в нашій свідомості починає обволікатися словесною оболонкою.
Чому ми боїмося засумніватися в висунутому припущені? Надати вагомий критичний аналіз перш ніж сказати? А про те, що взагалі не піддається перевірці, чи варто так впевнено говорити? Та в наведеному прикладі і натяку немає, що можливо це лише гіпотетична думка. Думка сформульована так, як про істину.
Дальше. Куди міг дітися гіпотетичний океан Тетіс? Адже це не калюжа в рихлих осадових породах. Термін відповідає реальності і цілком вкладається в нашу уяву. Давайте змоделюємо це гіпотетичне дійство і подумки прослідкуємо за всім ходом їх дії.
Планета Земля дуже велика згідно наших уявлень. Не будемо її собі уявляти такою неосяжно-величезною, а уявимо її собі невеликою сферою, щоб могли охватити поглядом всю її поверхню і по силі своїх можливостей якщо знадобиться, заглянути всередину.
Земля – геоїд. Але простіше буде назвати її кулею. На поверхні цієї кулі точно так як на шкільному глобусі розміщені два материки – Гондвана і Лавразія. Де і як вони були розміщені, нам невідомо. Нам відомо лише те, що обидва вони разом взяті займають 1/3 земної поверхні. 2/3 водний простір. Так же логічно? Якщо 1/3 – суші, то решта повинна бути під водяним простором.
Якщо згідно сучасних уявлень про материки, деякі зіштовхнулись і створили гори Кавказ, Гімалаї та Памір і між ними ще до зіткнення був океан Тетіс, то вони розташовувались на протилежних кінцях земної кулі. Припустимо Гондвана займала область Північного плюса, а Лавразія – область Південного. Якщо ці два материки зіткнулись і утворили згадані гірські масиви, то на якомусь періоді часу вони почали свій рух один на зустріч іншому.
Праматерики займали велетенську площину на поверхні планети як в одному, так і в іншому місці. Тепер подивимось, що таке материки? Материк – це потовщена затверділа кора Землі, що знаходиться вище рівня Світового океану. Кора складається в основному із двох шарів: базальт і граніт. Третій шар – осадові породи самий верхній шар над гранітом. Якщо мати на увазі материки, то, як випливає, слід мати на увазі всі три шари разом взяті, як дещо цілісне і нерозривне. Самий нижній шар кори – це базальт. Що ж під базальтом? Мантія.
Тепер уявимо собі механізм руху цієї величезної маси речовини. Материки рухаються. Значить рухається насамперед самий верхній шар осадових порід, потім гранітний і самий нижній шар – базальтовий. А як же мантія? Залишається вона на місці, чи теж рухається разом з базальтовим шаром? Немислимо ж уявити собі рухомого материка на нерухомій мантії. Виходить, що і мантія, тобто її поверхневий шар теж повинен рухатись разом з материком, бо він міцно зв’язаний з самою земною корою.
Та всупереч здоровому глузду прослідуємо далі. І так, крок за кроком материки зближуються. Між ними океан Тетіс.
Імовірно, що цілком справедливим буде, якщо припустити, що океан Тетіс, як і сучасні океани, мав своє дно. Ложе сучасних океанів – це та ж сама земна кора, але що складається в основному із базальтового шару і незначної кількості осадків. Базальт під водою. Це означає, що речовина знаходиться в стані твердого тіла. А фізичні властивості такого нам вже досить добре відомі.
Не будемо гадати, з чого саме складалось ложе праокеану. Хто повірить, якщо скажемо, що воно теж складалось із базальтів? Залишається безперечною одна істина: дно океану – це тверда, охолоджена і закам’яніла речовина зі всіма притаманними їй фізичними властивостями. Вже не беручи до уваги її хімічний склад. Питається, куди могла подітися ця затверділа речовина, якщо площа океанічного дна скорочувалась? Адже материки рухались назустріч один одному, віддаль зменшувалась, а раз так то і площа скорочувалась. І ось в кінці-кінців материки зімкнулись. «Океан зник». Легко собі так сказати… Океан – це вода. При зближені вода могла піти поверху материків і знову десь відшукати занижене місце і там зупинитися. Але як могло «зникнути» його вмістилище, тобто океанічне ложе?
Дно сучасного океану має товщу від 5 до 10 і більше кілометрів. Нехай тодішній океан мав всього лише від 5 до 2 кілометрів товщиною. Спучилася ця товща? В кінцевому підсумку зближення зібрано в гармошку чи безсистемне нагромадження кілометрових брил? Цього не помічається. Гімалаї, Памір, Кавказ аж ніяк не складаються із глиб океанічного дна і навіть не із самого базальту. Там навіть відсутні відповідні признаки механічного руйнування твердої речовини типу океанічної кори. Адже зближення материків повинно було викликати немислимо величезне стиснення океанічного дна. Чи є де-небудь сліди такого руйнування, що колись горизонтально залягали, шарів земної кори? А потужність закам’янілих порід із яких складалось океанічне дно то не слідує враховувати?
Сумніви щодо трактування рухів в земній корі
Щодо появи гірських систем
Згідно виниклій уяві про процес гороутворення механізм буде таким: тиск, направлений горизонтально одного блоку земної кори проти іншого створює неможливі умови нормального залягання гірських порід на стикові двох рухомих блоків. Значить в цьому місці речовина земної кори повинна відчувати руйнівні сили тиску. Нікуди діватися речовині на цій ділянці (адже вона не може зменшитись в об’ємі) і вона починає спучуватись, прогинатися, тобто займати найвигідніше положення в мінімумі зайнятої площини і в максимумі об’єму речовини.
Це ми уявляємо собі такий механізм утворення складок, бо ніхто в наявності такого явища не бачив. Питається, а де наші очі тепер, в даний час? По суті справи ми то бачимо наслідки пройдених подій? Бачимо. Маємо уяву про структуру і про потужність земної кори? Маємо. А властивості фізичного тіла відомі? Більш за все. А якщо перед нами лежить дві які-небудь речі, чи зможемо ми відрізняти схожість і різницю між ними? Можемо. Ні. Самого простого робити ми не можемо, або немає бажання.
Ну що може бути таким переконливим, як не співставлення? Чому ніхто із стверджуючих цей фальшивий механізм горотворчих процесів, не наважився практично перевірити? Важко? Ні, дуже і дуже легко. Навіть з першого погляду, не вдаючись до якихось хитрощів геологорозвідувальних робіт, стає зрозумілим про неправдоподібність закоренілого уявлення. А до петрографів варто поставити лише одне запитання: один і той же хімічний склад гірської споруди і оточуючої її рівнини на глибині під осадовими породами?
Щодо льодовикового періоду і його наслідків
Дуже помилково - «Звільнена 10 000 років тому від льодовикового навантаження до сих пір виринає з нього на сантиметр на рік масив Скандинавії. Цей підйом компенсується підтіканням глибинної речовини» - звучить офіційне трактування. Підняття масиву Скандинавії тотожне підняттю гірських систем в окремих місцях Альпійської складчастості. Крижаний покрив Скандинавії свого часу може бути і був чутливим, але це дуже скоро минулося й ніяких наслідків аж на 10 000 років не залишилося. Якщо порівняти товщу земної кори в області Скандинавії та жорстке її скріплення з оточуючими ділянками земної кори на суші і в морях, то яка б то не була потужність крижаного покриву, не змогла б його продавити в глиб мантії, та ще так глибоко, щоб до цих пір він безперервно піднімався.
У піднятті Скандинавії грає роль мантія. Адже Скандинавія не кристалічний фундамент, відповідно до якого і веде себе під ним мантія. Скандинавський масив спочиває на області глибинних розломів в самій мантії, так само саме, як і Памір і інші гірські споруди Кайнозойської ери. Тут просто можна сказати: ці гірські споруди мають свої глибокі корені і за допомогою їх ростуть. Щоб зрозуміти цей процес зростання необхідно знати природу коренів наймолодших гірських споруд. Закон ізостазії діє безперервно з безперервними процесами, що протікають в надрах мантії. Остання фраза з цитати якраз і дає повну відповідь на питання, але осмислюють її зовсім по-іншому.
Щодо конвекційних рухів в мантії і пульсації
Таких, якими їх уявляю собі багато, не існує і нічого їм приписувати негідне. «Серединні океанічні хребти самим існуванням своїм зобов'язані підтіканню речовини з глибин планети». Справжня правда: краще не скажеш. Але чи осмислюється сказане? Ні. До цього можна тільки одне додати: вони ровесники останнього льодовикового періоду.
Якби в науці поменше приділяли уваги радіоактивності в надрах Землі, а побільше хімічним реакціям, далеко б пішли вперед в знаннях.
Пульсації, як такої в повному розумінні слова, планета не переживала з дня свого зародження. А теорії про пульсації - це всього-на-всього підтасовування наслідків природних явищ власною уявою про природу складчастості і зон розтягування. Автори цієї гіпотези не хочуть бачити планетне тіло в цілому, а лише окремі його ділянки на поверхні без будь-якого причинного зв'язку. Так, по-черговість виникнення складчастості і грабенів має місце на Землі, але тільки не через пульсації.
Ми дійсно живемо на планеті, що повільно, але неухильно змінюється. «Триває розбігання берегів Індійського, Північного Льодовитого і Атлантичного океанів (слід додати і Тихого), що почалося сто п'ятдесят мільйонів років тому. Невблаганно наступають континенти, що розсуваються, на Тихий океан »- це вже неймовірне. Тут буквально все навпаки.
За долю Тихого океану і нема чого турбуватися. Версію про його «закриття» чекає точно така ж доля як Тетиса, якого взагалі не було і не було ніяких зіткнень праматериків. Брехня завжди солодка і захоплююча, а тому вона знаходить собі більше прихильників, ніж гірка правда. Солодка брехня - це привілля, а гірка правда - це муштра солдатська. І хто її любить?
Безумовно, суперечка то плідна не так через народження істини, як через рясність різноманітних суджень, які являються для дослідника своєрідними орієнтирами в різних напрямках. У науці немає нічого непотрібного. Навіть сама запекла брехня і та має свою цінність - заборонний знак подальшого пересування в обраному напрямку. А суперечка між фіксістами і мобілісти (вже прихильниками тектоніки плит) так і не вирішена. Цінного матеріалу зібрано багато, а ось в висновках - не праві не ті, не інші.
Продовжити суперечку бажано на сторінці https://www.facebook.com/profile.php?id=100077922214270
