Острови Пасхи і Понапе, виповнені загадковістю, в даний час являються самотніми серед океану. І саме ця їхня самітність надає ще більшої загадковості. Адже фактичні дані – залишки древньої цивілізації аж ніяк не вкладаються в рамки уявлення людини, маючи перед собою факт самітності і того, що повинно бути цілком природним великим материковим площам. Полегшує справу розгляду постановки питання, якщо відкинути про самотність і перш за все заглянути в історію геологічного розвитку самої планети. Поняття маленької площі острова і великих будов морського порту з причалами, дамбами і хвилерізами, викладеними із базальтових плит, аж ніяк не суразні. Такі порти можуть належати, не помилимось, сказавши так, лише великим площам типу материків, або їх частинам.
Не створює стрункої логічної послідовності в дослідженні і такий фактичний матеріал, як наявність споруд на дні океану поблизу берегів. Згідно виявленої картини на даний час створюється враження про двох-поверховість древніх споруд, що аж ніяк не може відповідати реальності. І от згідно такого становища в науковому світі виникає думка, що острів поступово поглинається морем.
Руїни цивілізації на о. Понапе не є «двоповерховими»
Висловити таку думку – це простіше всього. А от вникнути в суть її глибокого змісту, то зразу помічається протиріччя здорового глузду. Перш за все тут необхідно давати собі відчит: чи являється таке типовим явищем в світовому масштабі? Адже води морів і океанів обмивають величезну кількість і островів, півостровів і береги континентів. Чи помічено з боку геологічних досліджень, щоби моря чи океани поглинали поступово їх окраїни? Якщо вважати таке можливим на основі тільки фактичних даних одного острова Понапе, то аналогічно цьому повинно відбуватися скрізь там, де стикається море з сушею. Адже властивість води скрізь і всюди однакова щодо впливу на суміжну речовину, з якої складено і острови і материки. Значить і всюди повинно відбуватися відповідне поглинання водою літологічних надбудов. Однак, скільки б не підшукували таких фактів, все це не може бути типовим явищем. А раз це не типове явище, то для такого окремого факту слід відшукувати й окремі причини, що зумовили загадковій спадковості, вірніше загадковому наслідку.
Більш зрозумілим напрямком до пошуку істини буде в тому разі, коли скрупульозніше прискіпатися до механізму уявного поглинання.
Висхідним пунктом дослідження слід брати поняття про дійсний стан людського творіння на час його зародження.
На даний час руїни древньої цивілізації виглядають як двоповерхові: одні – на поверхні, другі – під водою. Характерно те, що руїни надбудов верхнього поверху несуть в собі ознаки споруд, які явно мали призначення для користування ними над поверхнею води – морський порт, канали, дамби, хвилерізи. Такі надбудови уже доводять про граничний рівень, нижче якого людина навіть древньої цивілізації не могла створювати подібне. Але факт залишається фактом. Древні споруди помічені на дні океану поблизу берегів. Запитується, з чиєї вини вони там опинилися? З вини людини чи з вини природи?
Поступове поглинання острова не відбувається
Розумною буде думка та, коли вважати, що споруди виявлені в даний час на дні океану, в свій час створювалися людиною на одному і тому ж рівні над поверхнею води, так само, як і всі інші споруди порту. То яке право ми маємо говорити, що острів поступово поглинається океаном? Питання про поступовість поглинання цілком ясно створює уявну картину механізму дії між водою і сушею: рівень води піднімається і затоплює все на своєму шляху. Не будемо вникати в суть причин, що призводять до цього: чи то збільшується рівень води, чи то прогинається дно океану, і осідає сам острів. Механізм протікання такого процесу від цього не змінюється.
Якби на поверхні острова виявлено було руїни будов житлового типу, а під водою – руїни морського порту, поняття про поступове поглинання острова океаном цілком відповідало б істинному становищі і не вимагало б зайвої розмови. А тому згідно логічних розмірковувань над фактами сучасного становища повністю відкидається поняття про поступове поглинання острова океаном, як невірне і неоправдуюче себе поняття.
Значить, причина криється уже не в поступовому поглинанні острова а в чомусь другому? В чому ж тоді?
При згадці про механізм підняття рівня води над затонулими спорудами вказувалось на два можливих варіанти: або рівень води піднімався відносно гіпсометричного рівня поверхні острова, або острів опускався нижче рівня води згідно причин прогинання дна океану. Але ні той ні другий варіант не узгоджується із фактичними даними, що мають місце в даному часі, і не можуть бути прийнятими за основу до дальшого дослідження.
Поверхня острова залишається на тому ж самому гіпсометричному рівні відносно рівня води океану, на якому проходило зародження загадкових надбудов. А раз так, то ні острів не просідав, ні рівень води не піднімався. Залишається нез’ясованим чітко окреслене питання: чому і з яких причин частина циклопічних споруд опинилося під водою, тоді як їм належне місце бути вище рівня води?
Причини руїн о. Понапе
В пошуках відповіді на поставлене запитання: чому і по якій причині лише частина руїн древньої цивілізації опинилося під водою можуть виникати різні міркування з найрізноманітнішими доводами. Але картина механізму дії залишається однією і тією ж: частина поверхні острова разом з надбудовами опинилася нижче рівня води океану. Це вже не підлягає сумніву. А тому залишається відшукати чи розгадати найбільш вірогідніші причини, що зумовили таке опускання.
Можливі причини опускання частини суходолу
Перш за все буде правильним, коли послатися на тектонічні сили, що призводять до коливних рухів земної кори. І тільки завдяки тектонічним діям відбулося таке занурення під воду частину острова разом із спорудами. Таке поняття також не викликає будь яких сумнівів.
Отже, можна вважати, що початок напрямку подальшого дослідження взяли правильно.
Вслід за цим може виникнути цілий ряд попутних запитань: чому одна частина острова залишилася на попередньому рівні, а друга опустилася; чому не відбулося загальне занурення під води острова; як уявити собі механізм такого опускання, коли весь острів і опущена його частина знаходилися на одному і тому ж фундаменті; які причини тектонічних дій могли вплинути на часткове опускання острова; і на кінець, чи взагалі острів був островом, коли відбувалося опускання під воду частини земної поверхні зі спорудами.
Пошуки відповідей на поставленні запитання і аналіз самих відповідей, імовірно, повинен дати поштовх для просування вперед на шляху дослідження поки що природних явищ, за якими повинен критися початок пошуку відповідей на загадковість древньої цивілізації. Адже загальновідомо, що природні умови являються основами всіх змін минулого як в самому житті планети, так і на її поверхні. Чи цілком визнано всіма таке положення, чи ні, важко сказати. Але в цьому можна бути цілком переконаним і такого дотримуватися в подальших дослідженнях.
Будова основи о. Понапе і прилеглих територій
Розгляд постановки запитань, імовірно, слід починати не з поверхні острова і його характерних ознак та надбудов, а з основи, на якій він покоїться. Опускання однієї частини земної поверхні і залишення суміжної на попередньому рівні залежить тільки від змін в самій основі фундаменту – в глибинних зонах земної кори. Практичне проникнення в глибинні зони земної кори для безпосереднього дослідження поки-що не являється можливим і навряд чи така можливість взагалі коли небудь буде.
Але це ще не значить, що така неможливість може стояти непереборним бар’єром на шляху до впізнання недоступного. Тектонічні дії, які протікають в глибинних зонах планети не залишаються безслідними і на її поверхні. Слідів таких діянь за час геологічного розвитку планетного тіла стільки, скільки може осягнути оком все людство, що на ній живе. Але побачити це ще не означає взнати про природу баченого. Кожна різновидність лиця земної поверхні являє собою окрему загадковість одного і того ж самого матеріального світу. Наслідок часткових змін на поверхні планети, дещо можна назвати навіть дрібницею, являється лише часткою загальних всепланетних змін. І якраз саме ці зміни загально-планетного масштабу являються причинами виникнення часткових. Здавалось би, що тут може бути спільного в загально-планетному масштабі з невеликим острівцем серед океану? І дійсно в порівнянні із величиною всієї поверхні планети острів Понапе як і острів Пасхи являються мініатюрними острівцями, всього лише невеличкими точками. Та от сукупність таких «точок» і складає загальну поверхню планети як спадковість причинності із загального життя планети Земля. Жодна матеріальна надбудова на її поверхні не виникла сама по собі без зв’язку з її внутрішнім життям. Все, на що не кинеш оком – наслідок діянь давно минулого геологічного розвитку.
Причетність геотектоніки до загадковості о. Понапе
Можливо на читача, не посвяченого в широкий кругозір оточуючого світу може справити гнітюче враження: навіщо, мовляв, тут потрібна геологія і тектоніка, коли сама постановка питання ніяк не відповідає цьому. Адже почато розмову про загадковість древньої цивілізації, про людей, а не про острови, океани і їм подібне.
Так. З першого погляду таке зауваження дуже справедливе. Але запитати б такого допитливого, звідки він міг би дізнатися про древню цивілізацію і яким чином він міг би осмислити істинну того, що на сьогодні виглядає таємничим і загадковим? Легше всього було б дізнатися про давно минуле з історичних записів, прочитавши їх. Нажаль, ніхто про таке не описував, а якщо й описував, то до наших днів нічого не дійшло. До наших днів дійшли лише одвічні записи в «Книзі Землі», та й то ми ще не навчилися їх читати. То що ж тоді виходить? Людство ніколи і ні про що не взнає про давно минулі часи? Ні, такого не може бути. Якщо є запис, то він про щось повідомляє. А тому перш за все необхідно навчитись його читати, читати і осмислювати. Тут бика в роги не візьмеш. А виходить, що в дійсності воно так і є: задумуючись над загадковістю треба дивитись тільки на неї. От і дивляться. А вона все мовчить і мовчить. Годі філософствувати та загравати мудрістю.
Мале причетне до великого і являється його складовою частиною.
Маленький континент о. Понапе
Щоб вести розмову про острів Понапе і його загадковість слід мати на увазі, що і він являється частиною величезної площі суходолу. Це свого роду чітко окреслений клаптик суші природа якого нічим не відрізняється від будь якого материка. Тільки той досить великий, а цей – п’ятачок. А тому перш чим приступити до вияснення питання, чому його одна частина під дією тектоніки не втрималася на попередньому рівні, імовірно за краще піддати сумніву: острів він чи ні?
Зразу може кинутися в вічі: справжнє безглуздя! Як же його можна було б назвати якимось іншим, наприклад, континентом, як він в дійсності острів за всіма своїми природніми ознаками.
Парадокси погляду на острів Понапе
І от наперекір здоровому глузду, не має бажання називати його островом, хоч він і насправді реально являється ним, існує реально поза будь-якими бажаннями. Будемо вважати його цілим континентом Південної Америки, де з одного боку омиває Тихий, а по другий бік – Атлантичний. Неймовірно! З глузду з’їхав чи що!
Еге, стати б звертати увагу на незвичність та на незвичайність. Мало чого існує незвичного та незвичайного, яке не вкладається в нашій свідомості.
Атож, з такого поняття і почнемо своє дослідження.
Острів Понапе, як і острів Пасхи з цілого ряду групи Каролінських островів – це частина колись цілого материка. Чи вірне таке нічим не підтверджене твердження, чи ні, покаже кінцевий наслідок дослідження. Нехай це буде поки що гіпотетичне припущення. Але кожне припущення, який би характер воно не носило, цілком можливе для перевірки. Навіть нісенітниця і та піддається перевірці. А таке припущення аж ніяких підстав немає так зразу назвати нісенітницею. Тому й нехтувати ним не слід, хоч дуже ж то кортить.
Якщо часткове входить до складу загального і залежить від нього, то чому б не прийняти до уваги і мало того – прийняти на озброєння наступне поняття: Земля розширяється.
Причина утворення острова прихована в розширенні Землі
Хоч і дуже мало ще в науковому світі прихильників гіпотези розширення Землі, проте з ними стоїш на твердій і непохитній позиції. Можна бути впевненим, що пізніше, навіть завзятим противникам, і то дійде до ума, погодяться, визнають. А тому із даного поняття слово «гіпотеза» відкидаємо зразу і замінимо терміном «теорія».
Теорія розширення Землі бере початок від Вегенера, який вперше помітив признаки такого явища. В даний час в основному звернено увагу на більш крупніші блоки – материки. Інтенсивність різновиду дослідження даного питання все більше і більше виносить на світ білий фактичного матеріалу, який явно захищає теорію розширення.
Звичайно, недовіряти дозволяється і це буде цілком природно. Адже тільки недовір’я утверджує або заперечує істинність, якщо викликана недовіра не навмання, а глибокого наукового змісту. Заперечувати – глупо, бо це буде означати перти проти фактів. А ким ще не визнана істина, що проти фактів не попреш?
В теорії розширення Землі ще багато дечого не враховується, особливо дрібниць. Якщо на даному ступені її розвитку в центрі уваги найкрупніші блоки континентальної кори, то острови серед океанів залишаються осторонь без належної уваги. Можливо, це не буде помилкою сказати, що в науковій думці панує поняття, що невеликі острови вулканічного походження. Щодо цього, то правди ніде діти: велика кількість островів дійсно вулканічного походження, тобто незалежних від континентів і пізнішого виникнення. Але серед них є і такі, що своїм віком не поступаються і перед континентами. Чимало є і таких, які складені з вулканічних порід і без ознак присутності гранітного шару, як основного компонента материкової кори. Згідно таких ознак їх відносять до числа тих, що дійсно утворилися самостійно шляхом виверження вулканів на більш пізнішому етапі геологічного розвитку Землі. Тому при визначенні, до якого типу належать скам’янілі острови, слід звернути увагу на характерну побудову кори континентів, де є такі ділянки, в яких також відсутній гранітний шар. При тім немаловажне значення при виявленні типів океанічних островів має наявність їх структурної побудови на лінії Мохоровичича. Наявність чи відсутність коренів, глибина проникнення в зону верхньої мантії доповняють правильність самого визначення їх типу.
Понапе, острів континентального типу
Неабиякою перешкодою до групування островів океанів може бути сама віддаленість від континентів. Острів може бути з усіма признаками кори континентального типу, але місцезнаходження його на тисячі кілометрів від берега того чи іншого континенту аж ніяк не вкладається в поняття, що він може бути часткою його. Чи то велику, чи то на малу віддаленість від берега не слід опиратися. Адже був час в житті Землі, коли зовсім не існували океани типу сучасних. Лише розриви колись єдиного праматерика на окремі шматки та утворення віддалі між ними з пониженим рівнем земної кори створило умови виникнення на сьогодні відомих океанів та морів.
І ще одна ознака островів континентального типу – це наявність осадочних порід тотожних континентальним.
Походження островів континентального типу
Острови континентального типу, що опинилися далеко в просторах океану, можна досліджувати методом зіставлення з причетним до нього материком, як це має місце в дослідженні подібності структур не тільки берегових ліній протилежних континентів, а й морфології зон кори, що примикають, наприклад, західних берегів Африки і східних Південної Америки.
При дослідженні островів континентального типу слід мати на увазі і ще одну важливу особливість. Острови, як уламки континенту могли відділятися від материнської твердині двома шляхами: простого відслонення і відслоненням гірського масиву, що виник на місці розриву між блоками. В такому разі острів може бути неподалік від берега, але нічого спільного в морфологічній побудові не може мати із сусідніми ділянками континенту. Особливо це стосується Західного побережжя усього Американського континенту.
Тотожність морфологічних ознак слід відшуковувати уже по другий бік гірського масиву.
Звичайно, сказане може здатися неймовірним. Але і не диво. Дана неймовірність – це сугубо власний погляд людини на навколишній світ з дуже малим багажем обізнаності з ним. А практичне дослідження по висловленому завжди може підтвердити. І от тоді вже більш серйозно постане питання вибору, кому вірити: собі чи фактам?
Імовірно, уже настав час конкретно підійти до розгляду питання природи самого острова Понапе і його загадковості.
Виникнення острова Понапе
В час катаклізму частина суходолу прибережної області тектонічним розривом була відділена і відштовхнута в сторону від основної маси материка. Причиною такого явища могли бути тільки серединно-планетні процеси невідомих причин по своїй природі. Надмірний внутрішньо-планетний тиск, що призвів до виникнення розломів у затверділій оболонці планети. Але і надалі він не вщухав. Безперервне зростання внутрішньо-планетного тиску позначалося на найслабших місцях в корі. А такими місцями могли бути тільки місця раніше порушеної цілісності – розломи. Само по собі стає зрозумілим, що внутрішньо-планетної сили уже потрібно було менше аби вивільнятися на зовні в зонах розломів а ніж в області незруйнованої затвердлої оболонки. Безперервне зростання внутрішньо-планетного тиску гасилося збільшенням ширини розломів, які в свою чергу заповнювалися водою. Безперервне розширення планети взагалі призводило до такого ж самого безперервного розтягування океанічного дна.
Навіщо вникати в подробиці досить віддаленого часу, коли і зараз при допомозі сучасних технічно-наукових досягнень вдалося достовірно встановити, що океанічне дно продовжує розширюватися і тепер.
Відколений таким чином континентальний блок кори все далі і далі з розвитком розширення дна океану відносився від материка.
З якою інтенсивністю проходило розширення океанічного дна і скільки на це потрібно було часу, наукою ще не встановлено. Однак, не зважаючи на відсутність точного часу, сам факт розширення не під сумнівом. Згадані острови якраз і являються свідками давно минулих катастрофічних діянь.
Тепер уже можна було б зробити спробу пошуку відповіді, чому частина споруд опинилася під водою.
Виникнення розломів і подальший їх розвиток в океанічне дно супроводжувався силами з внутрішньої частини планети. Розломи з усіма притаманними їм ознаками виникають лише в твердому фізичному тілі. Таким тілом являлася і зараз являється охолоджена скам’яніла оболонка планети – кора. Глибина розлому залежить від товщини затверділого матеріалу, під яким послідуюча товща перебуває в еластичному високотемпературному стані. І чим далі в глибини планети, тим в більшій мірі розігріта маса з більшою піддатливістю на розтягування.
Що відбувається з відірваним блоком земної кори, коли відбуваються послідуючі напруження і відсовування його в сторону. Важко уявити механізм такої дії, не маючи достовірних даних про внутрішню будову планети. Однак і тут приходиться опиратися на більш доступне огляду і по ньому судити про хід подій на великих глибинах.
Частина блоку земної кори – острів – залишилася в нормальному становищі тобто вище рівня води. Друга частина пішла під воду, осіла. Чому?
Маючи певні уявлення про неоднорідний стан нашарувань, з яких складається земна кора, можна й відтворити уявний механізм дії під час тектонічних зусиль.
Вся затверділа оболонка планети покоїться на в’язкій масі речовини і міцно з нею скріплена. Сили, що призводять до розширення являються внутрішніми. Еластична маса гірських порід має властивість до розтягування в більшій мірі чим до розколювання. Під час тектонічного процесу на еластичну речовину діє одночасно дві сили: гравітаційний тиск верхньої скам’янілої маси, що сплющує її і внутрішній тиск розширення, що діє в напрямку розтягування її подібно гумовій камері м’яча, яку нагнітаємо повітрям.
Отже, ми впритул підійшли (і навіть трішки заглибились) до механізму утворення островів континентального типу і шляхів виникнення о. Понапе та подібних йому. І, мабуть, поки що призупинимся в цьому напрямку, та надалі з часом продовжимо. А острів Понапе не одинокий в деяких аспектах своєї унікальності. Невеликою загадковістю являється відкриття американським ученим Робертом Мендосом зруйнованих стін і колон на дні Тихого океану поблизу берегів Перу. Одне, що утруднює практичне дослідження їх – це велика глибина – 1,8 км.
Щодо механізму виникнення островів континентального типу, зазначимо іще, що острів Понапе пережив у своєму житті двічі. Перший раз він був свідком грандіозних діянь на планеті, коли мав честь із серединно континентальної зони перейти в берегову зону і стати граничним постом на рубежі моря й суші. Другий раз перетерпів ще більше поневірянь, відмежувавшись зовсім від континенту, як самостійна одиниця серед безкрайнього водного простору Тихого океану.
Острів Понапе пов'язаний з Південною Америкою
Деякі вчені по аналогії відомостей про острови та біологічний зв'язок їх з континентами вважають, що десь посередині океану існував материк – Пацифіда, який потім загинув внаслідок катастрофи. Ставлення до цієї думки бути може лише негативне. Цілий материк там не міг бути, а от його крайова зона, про розміри якої не будемо гадати, хоч і невелика, але існувала й дійсно була поглинута водами океану. До цієї зони якраз і належали уцілілі острови континентального типу.
А Пацифіди-то не існувало
Згідно сказаного може показатися дещо дивним з постановкою такого запитання: якщо могла зануритись певна частина краєвої зони материка, то чому вціліли острови, якщо такі належали до неї?
Запитання логічне і цілком справедливе.
А тому перш чим дати на нього відповідь, охота поставити ще запитання: чи однорідна земна кора континентального типу і чи скрізь по всій своїй площі вона однакова? Ні. Ось ця і неоднорідність структурної побудови, сформованої на протязі всього геологічного розвитку кори й сприяла в одних випадках зануренню, а в других залишено її на попередньому рівні. Все це залежить від характерних особливостей побудови тогочасної кори в найнижчих горизонтах – на стиках з верхньою мантією. Другорядною причиною такого становища являється сам базальтовий шар, що підстеляє на материках гранітну товщу.
В науковому світі склалась така думка, що Тихий океан являється найстарішим. Взагалі то невідомо, на підставі чого в ньому виникла така думка. Чи то через його найбільших розмірів, чи то за визначенням віку гірських порід, піднятих з дна океану.
Останньому можна вірити, але цю віру не слід розповсюджувати на всю площу водного басейну.
Початок виникнення Тихого океану міг бути навіть раніше, чим, наприклад Атлантичного. Але хід його розвитку міг бути настільки запізнілим, що по загальній площі Атлантичний міг стати старшим. Якщо на даний час взяти сумарність площі й часу, то Тихий являється наймолодшим. Особливо деякі його простори дна хоч і великі по своїм розмірах, але нараховують всього яких-небудь десяток тисяч років або трохи більше. Тихий океан на сучасному етапі розвитку являється домінуючим. За останні часи він збільшив досить великі площі дна за прямолінійним виміром прямо таки на тисячі кілометрів.
От саме із таких понять слід виходити, щоби відшуковувати причини біологічного зв’язку тихоокеанських островів з континентальними.
Загадковість островів Пасхи і Понапе – це свого роду загадковість або вірніше частка загадковості материка Південної Америки.
Надалі заплануємо висловлювати думки з приводу висвітленого в статті. До цього часу розмова велась, як доказ того, що море не могло поглинути чи поглинати острів Понапе, хоч і таке явище і дійсності має місце. Бо не тільки один вказаний острів поглинається океаном, поглинаються всі одночасно разом з тим і континенти, але вже в іншому розумінні даного явища. Наскільки о. Понапе поглинувся під воду з часу припинення діяльності споруд, можна досить точно виміряти, взявши за основу нормальний рівень портових споруд. Але те, що знаходиться нижче рівня океану і нижче рівня древніх споруд уже не залежить від наступу води океану. Про причини і механізм такого вже говорилося.
Які причини супроводжують поглинання островів і континентів з того часу і по нині а також і в майбутнім можна зробити виклад в окремій статті з окремою постановкою проблематичного питання. Наявність фактичного матеріалу в науці є досить, але ще ніхто над цим серйозно не задумувався і не сформулював запитання, вважаючи, що все так було, як є і як є, так буде і надалі. В цім і полягає суть помилкового погляду на природу згідно закономірностей діалектичного матеріалізму. А може, чекають, коли в вуха набереться вода (в прямому розумінні слова).
Цивілізації існували і до нас і більш розвинені
Щодо загадковості циклопічних споруд, то тільки сугубо про них одних з о. Понапе не варто говорити, бо для цього потрібна окрема тема розмови із зібранням великої і при тім типової кількості матеріалу. Сюди ж належить і розмова про порт Нанмонтал, таємничий монумент, подібний до «Воріт сонця», менгерів, дольменів, веранди і кам’яних шарів та інших дивних споруд.
Віддаль в десятки тисяч кілометрів між подібними будовами, як витворами древньої цивілізації не повинна здаватися чимось недосяжним, бо для того часу це був усього наче один сучасний крок.
В довговічності матеріалу для споруд люди древньої цивілізації розумілися трохи краще чим ми – сучасники. І тоді було досить вапнякових порід, проте вони не хотіли ними скористуватися. Для них граніт і базальт – ось що довговічне. А якби і в них був такий смак до матеріалів, як у нас, то ніякі сліди не дійшли б до цього часу.
Згідно висловленої думки може виникнути непорозуміння, невже вони не надіялися довго існувати і хотіли лишити про себе пам’ятку? Ні. Вони надіялися існувати безмежно і щоби настільки довго існували їхні споруди. Але сили природи незалежні від волі людини і непідвладні їй.
Вони просто володіли тими технологічними засобами видобутку і обробки матеріалів для своїх споруд, що не під силу носіям сучасної цивілізації. Так от так потрібно сказати в вічі.
Як вірно зазначають більшість авторів статей про «Венецію Тихого океану», люди первісно-общинного ладу не могли створювати такі споруди. Для цього потрібні були зусилля багатьох тисяч будівельників, озброєних високими інженерними знаннями. Ще, що дуже важливо, вони володіли невідомими нам технічними засобами щодо видобутку і доставки матеріалів з далеких віддалей.
Цікаво. Якщо сліди древньої цивілізації збереглися краще на о. Понапе чим античні міста, то чому про них так мало відомо? Хіба о. Понапе відкрили лише рік-два тому?
Цілком можна погодитись, що дослідники могли багато чого знайти із знарядь людини, але не слід все це приписувати тим, хто залишив головні загадки. Щось дуже все це не гармонує. Будувати циклопічні споруди і користуватися кам’яними знаряддями – це вже занадто. Дуже недалеким є твердження деяких авторів, що острівна цивілізація не знала металів. А використання відшліфованого каміння в якості знаряддя для катапульт – теж оригінально. То чому б і тут не подумати над вагомістю часу рівносильного простору? Чому б не поставити розумної істоти в залежність від нього? Навіть зовсім по-іншому стояло б питання, якби ми в дійсності були феноменами Всесвіту. От звідки потрібно починати.
Чому б не подумати над тим, що знахідки – це всього на-всього недалекого минулого. Що ті острів’яни, черепи яких вимірювали, прийшли на багато тисяч років пізніше, коли все загадкове і тоді мало той вигляд, що і тепер. І вже ці прихідці в повному розумінні слова були острів’янами, тоді як циклопічні споруди за своїм походженням континентальні.
На поняття «сини Сонця», «діти Сонця» носії сучасної науки дивляться як на надоїдливу термінологію казок і по-казковому розуміють, по-казковому і трактують. Їм ані чуть не охота звернути вбік від своєї самовпевненості. «Що там слухати якихось дикунів – ми краще за них розуміємо!»
Отак не раз дивлячись на ці інформаційні повідомлення і судження про них, як на воду, поверх якої вилито різноколірну масляну фарбу. Як не колоти її, а з водою ніяк не змішається, тільки все хаотичнішим стає малюнок, який в кінці-кінців перетвориться в сіру чи ще яку там нісенітницю з напрямком до помийниці.
Легенди беззаперечно доносять крихітки тієї істини, яку, навіть незалежно від них, можна осягнути розумом із здоровим глуздом на основі речових доказів. Але їм чому-то не віриться. А не віриться тому, що все те аж ніяк не можна збагнути. А збагнути неможна тому, що закостенілі уявлення – це броня, крізь яку ніщо не проходить. А щоб пройшло, то потрібно мати силу волі ще сильнішу броні, щоб пересилити самого себе. Чи знайдеться багато таких самому проти себе боротися?
Хоч і бачимо і чуємо про отих «казкових» карликів, та от ніяк віри їм не ймем. Аж ніяк не вкладається в рамки логіки. Якби взяти хоч би тільки з легенд про карликів. Якщо вони були настільки цивілізовано розвинуті, то чому їх могли витиснути полінезійці з кам’яним знаряддям? Та з ними чи не так само було, як з інками, яких знищили іспанські варвари? Бути дурним та сильним – от де верх над усім. В таких протиріччях, ой, і великий зміст, великий запис роду людського в його історичному бутті.
На одних легендах круг не замикається і не замикається поняття про обмеженість розповсюдження карликів. Існували вони не тільки в басейні Тихого океану, а по всьому світі. По всіх куточках планети є сліди їхнього перебування. На них слід би дивитися не з погляду особистих понять крізь вузеньку щілину в пітьму, а крізь навстіж відкрите вікно на денне світло свого справжнього буття, якщо його істина осмислюється.
З приводу отих карликів були зроблені викладки їх природи і походження.
Відповідь на загадку о. Понапе дадуть геологи
Раптове і безслідне зникнення носіїв древньої цивілізації, дало повід вченим до найрізноманітніших розміркувань. І розмірковувань таких, щоби можна було сховати кінці в воду. Найбільш вірогідною, на якій вже зупинилися, це уявне існування материка Пацифіда, на якому зародилася, виросла і розповсюдилась високо-розвинута цивілізація, а потім загинула разом з ним, бо він затопився, потягши з усього світу всі сліди розвитку. Красиво ж. Кінці в воду і попробуй відшукати їх.
Якщо пишуть, що острови з таємничими руїнами – це залишки затонулої держави, то сказати можна впевненіше – це залишки розірваної, катастрофічно зруйнованої держави. Про це ніякі, навіть описи, якби залишилися, краще не розповіли б, як розповідає сама планета – свідок не одних таких і подібних діянь з розумними істотами.
Геологи мають рацію заперечувати і спростовувати можливість занурення вже не будем говорити суходолу, а континенту, але чи мають вони рацію обґрунтувати своє заперечення?
Суходіл уже виявлено зануреним на глибину 1,8 км, але це ще не значить цілий материк. І на тому зануреному клаптику суходолу аж ніяк не могла пройти свій шлях розвитку древня цивілізація, щоби потім розповсюдитися по всій планеті.
Дослідники надіються на те, що віднайдуться якісь додаткові дані, які зможуть полегшати розв’язування проблеми походження полінезійців та їхньої культури. Навряд чи щось більш значуще припливе в науку, чим те, що вже є на даний час. Прибуття все нового і нового тільки ускладнить ситуацію, бо вже із запасом існуючих надбань важко дати раду. Достатньо осмислити надбане, а те, що появиться новим, то може служити тільки підтвердженням осмисленого.
В розв’язанні проблемного питання про походження культур нерозумно буде передбачати і надіятися на якийсь один вихідний корінець, як на кінчик ниточки від клубочка. Сплетіння корінців і ниточок тут досить складне й заховане глибоко в самих расах в поєднанні з філософським поняттям єдино-матеріальності світу в його вічно новій рухомій матерії.
Не варто сподіватися на те, що станеться якийсь науковий прорив при підтвердженні знімками підводних руїн чи підняття на поверхню доступних артефактів. Скоріше за все, завчасна надія на щось немислимо значуще подібна до сучасного стану в науці. Вважали раніше, якщо людина висадиться на поверхню Місяця, принесе розгадку всіх таємниць природи. Насправді ж, замість прояснень занавіска туману ще більш погустішала, ще більше загадок в доповнення існуючим. Отак воно й буде із знахідками, піднятими з дна Тихого океану. Те, що там знаходиться захованим від людини сучасної цивілізації, має собі рівноцінних прототипів і на поверхні суші в найбільш доступних місцях – прямо таки в руках. І те, і друге одного і того ж змісту, бо одного і того ж походження древньої цивілізації. Цінність буде полягати тільки в збагаченні фактичного матеріалу, як різновидності основного уже визнаного.
Однак теж не варто потакати песимістичним настроям, бо хто його знає, а можливо і дійсно вдасться відшукати такі речі, які ще більш ясніше говорять чи скажуть про давно минуле цивілізації, чим кам’яний малюнок? При катастрофічному становищі все могло бути, на що навіть не розраховували і високі уми древньої цивілізації. І чим ми можемо бути впевненими, що вони не залишили на суходолі речових доказів ще більшої важності а ніж ті, які збереглися на даний час. Але час, течія часу могла змити безслідно. Адже планета Земля не планета Місяць, де ніхто ніщо не зачепить крім Космосу. Пройшли віки довгі-довгі і супроводжували їх покоління від істот розумних. Так що на поверхні суші, доступному денному світлі, навряд чи на багато можна надіятися. Справа інша у вічній схованці – у воді або під товщею наверстувань. Але як в одне, так і в друге середовище дуже важко проникнути влучно і цілеспрямовано, крім випадковостей.
Щодо виявлених нагромаджень каменю в прибережній зоні коло Кальяло, порту перуанської столиці Ліми то можна сказати теж саме, що стосується островів і згаданої полоси материка. Якби таке повідомлення відносилося, скажімо, наприклад, не західного а східного побережжя Америки, прийшлося б відшуковувати інший шлях пояснення. Саме поняття про гірський пояс уже дає зрозуміти суть справи, а тим більше в поєднанні з уже відомим фактичним матеріалом.
З появою тих чи інших доказових матеріалів, піднімається питання прийняття чи не прийняття деяких історичних гіпотез. Мається на увазі, чи міг існувати великий архіпелаг островів з тим, щоб його занурення не могло бути поміченим геологами чи океанологами?
Перш чим ставити питання, чи можливе занурення архіпелагу, слід осмислити його природу і його походження без відриву від поняття про геологічний розвиток планети на різних стадіях її існування.
Зміни, які відбуваються з основним фундаментом наземних надбудов, завжди можуть бути помічені. Але і тут є своє «але». Але як осмислюються помічені зміни – справа вирішальна. Прикладом помічених змін може бути неоднаковість рівня деяких гайотів. Проста логіка доводить, що гайоти повинні бути на однаковому рівні у відповідному їх групуванні. І якщо один з них нижче – значить, він осів, бо «прогнулося» дно океану. Але природа самих гайотів так і залишається загадкою. До цього можна було б прирівняти й острови архіпелагу чи навіть весь архіпелаг, та знову ж в те саме опирається. Тому вирішення такого питання перш за все залежить від осмислення суті буття речей і вміння будувати, тобто відтворювати механізм дії в русі синхронно з рухомим життям самої планети.
Як би не було, та циклопічні руїни на о. Понапе та багатьох інших островів в басейні Тихого океану – це реальність, що вимагає історичного пояснення. І історичне пояснення, як таке, може бути заключним словом до всіх попередніх пояснень неісторичного характеру людства, а історичних формацій самого матеріального світу, як не-органіки від якої залежить і на основі якої існує органіка в її найвищій організованій формі.
Ваші зауваження щодо цієї роботи висловіть на сторінці
https://www.facebook.com/profile.php?id=100077922214270
