Через несимпатичну зовнішність і отруйні властивості жаби здавна потрапили в число самих знаних, таємничих і в той же час найбільш зневажених істот. Наприклад, Шекспір в «Макбеті» барвисто описує, як три відьми готують пекельне зілля, причому жаба йде в киплячий котел першою, як щось саме отруйна.
А знаменитий Альфред Брем дотримувався прямо протилежної точки зору: «Жаба - справжнє благословення для місця, де вона оселилася». Хто ж правий? По-своєму мають рацію
обидва. Рядки Шекспіра зовсім не випадкові. У ті часи в народних повір'ях жаби були незмінними супутниками відьом. Про страшну отруйність жаб заявляли навіть офіційно. Так, одна із старовинних наукових книг авторитетно стверджувала, що жаба - створіння отруйне, жахливо шкідливе, дихання і погляд її також дуже шкідливі - від них людина блідне і спотворюється. Такі вже були часи...
Здавалося б, наука розбила забобони середньовіччя. Але до сих пір дехто ще переслідує жаб, до сих пір їх чомусь супроводжує сумнівна слава розповсюджувачів бородавок. Нібито від «мерзенної» рідини, що виділяється жабою з її численних бородавок, і у людини можуть з'явитися справжні бородавки.
І за що ж зводити такий наклеп на найкориснішу істоту, на одного з головних борців з шкідниками лісового і сільського господарства? Чому не пошкодувати жаб? Звичайно, жаб треба не тільки шкодувати - їм треба допомогти: їх чисельність у багатьох густонаселених місцях країни стала дуже і дуже невисокою, особливо на обширних просторах Великого Донбасу...
Жаби, що мешкають на території колишнього Союзу, відносяться до численного роду Bufo (близько 250 видів, а взагалі зоологи до так званих справжніх жаб зараховують близько 450 видів), але з цього роду в Європейській частині проживають лише зелена, очеретяна і звичайна (сіра) жаби. Сіра жаба - найбільша: до 200 мм в довжину (зелена і очеретяна - відповідно 100 і 80 мм). Цю жабу частенько величають «сірою корівницею»: за старих часів думали, що вона нібито висмоктує молоко корів та кіз. Вона мешкає як в Європейській частині, де на північ заходить аж до Архангельська, так й в Сибіру (до Середнього Амура), і на Кавказі. Всюди вона вважає за краще сирі місця, але її можна зустріти і на городі, і в лісі, під купою щебеню, і в тріщинах обривистих берегів Азовського і Каспійського морів.
Зазвичай тіло сірої жаби зверху сірувато-буре, а знизу - білувате, з чорними плямами. Спина її покрита масивними бородавками. Іноді вершини бородавок тверднуть і стають схожими на шипи. Як це не дивно, але в різних ландшафтно-географічних зонах сірі або звичайні жаби можуть бути майже чорними, іноді з рожевими плямами; зустрічаються сірі, за назвою, жаби і чорно-бурого забарвлення. Однак незалежно від кольору шкіри у всіх звичайних жаб радужина великих очей завжди красивого золотистого або мідно-червоного кольору.
Більш постійний колір шкіри у зеленої жаби - оливковий. На цьому тлі розкидані густо-зелені і чорні плями і цятки. Крім того, шкіра зеленої жаби прикрашена ще й дрібними червонувато-бурими горбками. Шкіра самців темніше, а плями у них світліше, ніж у самок. Колір очей і у тих і у інших теж зелений, з чорним крапом.
Представники роду Bufo поширені чи не всюди. Їх немає лише на Мадагаскарі, на деяких островах Тихого океану, в Австралії, і поки - на території Нової Зеландії. Чому поки? Та тому, що жаблячий десант на Нову Зеландію - справа майбутнього, і, можливо, не настільки вже й далекого. Використовують же в сусідній Австралії жаб для захисту посівів від шестиногих шкідників. А гігантську жабу з американського континенту висадили на Бермудські, Гавайські, Філіппінські острови, на Нову Гвінею, Барбадос і Ямайку. У цієї величезної жаби була незаплямована репутація ревного захисника городів, садів і плантацій технічних культур.
Репутація цієї двадцятип'ятисантиметрової особи серйозно постраждала в Австралії, і, звичайно, не з вини самої жаби, яка і тут харчується жуками - шкідниками сільськогосподарських культур. Справа в тому, що жаба ага, уродженка Південної Америки, дуже і дуже отруйна. Собака дінго, що загриз її, гине практично негайно. Те ж відбувається і з австралійськими зміями, які спокусилися на малорухливий здобуток. Адже хижаки і змії стримували зростання поголів'я гризунів, які разом з жуками грабували посіви. Ось і вийшло, що жаба, мимоволі порушивши екологічну рівновагу, стала на заваді.
Серед жаб є і карлики: деревна жаба Торніра, спіймана в 1906 році в лісах Танганьїки, зросту лише в три сантиметри. В купах гниючого сіруватого листя ця жаба негайно сіріє, в заростях смарагдової зелені - зеленіє. Вона швидко стає непомітною і на червоно-бурому, чорному і інших фонах. Ну чим не хамелеон? Ще менше жаба, відкрита зоологами в 1942 році в Гвінеї. Проживає вона всього на декількох квадратних кілометрів трав'яних лугів на схилах гори Німба.
Ці жаби немов ігнорують воду, мешкаючи тільки на землі, на листках і на травах. Крім того, вони живородячі - своєрідне виключення з правила. Втім, на право бути винятком із правил претендує і велика американська жаба - пипа. У неї химерні передні кінцівки: кінець кожного пальця навхрест розчленований на чотири часточки. Це єдині в своєму роді зірчасті органи, завдяки яким пипа, копаючись в грязі і мулі, на дотик знаходить живу здобич: черв'яків, молюсків... Піпи видають неголосні, але добре чутні в воді звуки: металеве цокання. «Цокає» пипа без допомоги голосових зв'язок - просто-напросто закостеніння гортані труться одна об одну. Так «цокають» самці, коли звуть самок, коли б'ються між собою і навіть коли намагаються, роззявляючи беззубі роти, кусатися - випадок для амфібій теж рідкісний.
Однак зовсім не це прославило пипу. На початку XVIII століття натуралісти, повернувшись з тривалих подорожей, писали про велику жабу, яка заради порятунку потомства на час перетворюється в живу колиску. Щоб детально з'ясувати й описати це явище, знадобилося понад 200 років. Лише в 1960 році особливості складних і численних шлюбних і післяшлюбних ритуалів піп були, нарешті, повністю зафіксовані. Але ось ритуали кінчені, ікринки повільно, але вірно занурюються в шкіру спини матусі, поки не перестануть підніматися над шкірою. Через 2,5 місяця спина самки немов оживає: то тут, то там піднімають напівпрозорі кришечки. З-під них поглядають малюсінькі головки молодих піп. Далеко крихітки не висовуються, але пропливаючих поруч дафній і циклопів хапають спритно. Зазвичай молоді пипи залишають матір через 12-13 тижнів, але буває, що малюкам не вдається пробути на спині матері настільки довго: через передчасну линьку самка разом зі старою шкірою втрачає і дітей. Однак і в цьому випадку вони не приречені на загибель. Осиротіли діти умовно: мати знаходиться неподалік. І якщо багато амфібій ковтають своїх дітей, коли ті необережно пропливають біля рота, то пипа так ніколи не поступає.
Є і жаби, чиї самці не менше самовіддано піклуються про дітей, наприклад західноєвропейські жаби-повитухи. Яйця, упаковані в довгі (часом більше метра) слизові шнури, майже відразу ж підхоплює самець. Вузькі ікряні стрічки він дбайливо намотує на свої стегна. Ця процедура займає приблизно півгодини. Потім енергійним рухом (майже як подорожній перед далекою дорогою) він закидає дорогоцінну ношу вище та зручніше, і іноді знову починає кричати, кличучи іншу самку. Забравши і її ікру, він обмотується другим шаром шнурів з ікрою, ховається в нору чи сиру щілину і сидить там в холоді і голоді кілька тижнів. Коли з дбайливо збереженої ікри повинні з'явитися пуголовки, самець відправляється до води. Якщо в цей момент його зловити і спробувати (заради експерименту) відібрати ношу, він не тільки закричить, але і буде невміло обороняться! Без відчайдушної боротьби він не віддасть ікру ніякому ворогу, навіть людині.
Добравшись до мілководдя, він сідає так, щоб намокла тільки частина тіла, обплутана шнурами. Батько-нянька іноді подовгу чекає, поки пуголовки розірвуть тонкі оболонки яєць і попливуть від нього.
І у наших сірих і зелених жаб справа з продовженням роду йде непогано. Тут перш за все варто звернути увагу на їх відмінну пам'ять - самці по кілька років тримають в пам'яті свої шлюбні шляху до водойм завдовжки до кілометра! Але, на жаль, в шлюбний період вони, що називається, втрачають голову і частенько потрапляють в халепу: кидаються на будь-який шурхіт. Наприклад, в плавнях Таманського півострова неодноразово спостеріли, як самці жаб спрямовувалися за солідними і ледачими линями, наздоганяли і охоплювали їх зяброві кришки чіпкими обіймами. Таке підводне родео може скінчитися трагічно: іноді жаби калічать риб, пошкоджуючи їм ніжні зяброві пелюстки, іноді самі собі завдають небезпечні рани, намагаючись осідлати потрапиших в рибальські мережі або на гачок донної вудки невеликих окунів, судаків, йоржів, напоруючись на гострі шипи їх спинних плавників.
Нерідко жаб'ячі залицяльники замість того, щоб піти від переслідування на типовому Жаб'ячому алюрі, надувшись, піднімаються і розгойдуються на випрямлених ногах. Але такі загрозливі руху тільки допомагають великим рептиліям, тхорам, ласкам, єнотовидним собакам, сірим щурам і птахам схопити сміливця.
Ну а якщо весілля зігране, самки зеленої і сіркою жаб, намотавши на стебла водних рослин трьох-п'ятиметрові слизові шнури з ікрою, йдуть у своїх справах. Через кілька днів слідом за ними зникають і самці. Через деякий час з залишеної ікри з'являються багатотисячні зграйки пуголовків. Вони годуються разом, плаваючи стрічками один за одним. Більшість з них, на жаль, гине в утробі риб, амфібій, рептилій, птахів: дуже вже беззахисна жаб'яча молодь. Пуголовки не завжди обережні: їх не лякає тінь, що впала з неба або з берега. Тільки після загибелі або поранення одного зграя розсипається: при пошкодженні шкіри пуголовка в воду потрапляє якийсь хімічний сигнал, що лякає лише молодь жаб і нікого більше.
Шкірні покриви дорослих жаб випускають відштовхуючий запах. Абсолютна більшість собак, раз понюхавши жабу, категорично відмовляється наблизитися до неї ще раз. Втім, ще академік П.С.Паллас писав, що його мисливська собака в експедиціях при кожному зручному випадку загризає жаб, причому після цього у неї завжди сильно опухали губи. Одного разу після дуже «вдалого» полювання на жаб собака важко захворіла і померла. Мабуть, вона отруїлася виділеннями ядовитого апарату жаб.
Цей апарат складається з залоз двох типів: численних дрібних шкірних залоз, які розкидані по спині і на передніх та задніх лапах, і паротид - парних залоз, розташованих позаду очей. Ці великі бобовидні утворення щільно зростаються з шкірою. Завдяки епітеліальним пробкам і миттєвому натягу шкіри отруту з силою викидається на відстань до метра. Отрута з дрібних залоз через відкриті протоки випливає вільно і зволожує шкіру. Це біла піниста рідина з запахом, дуже схожим на запах паленого пороху. Отрута ж з надлопаточних паротид є жовтуватою рідиною з тошнотворно-гірким смаком і препротивнішим запахом.
Незважаючи на те що хімічний склад і діючий початок отрути з паротиди і шкірних залоз вивчали і вивчають, тут ще багато неясностей. Ось деякі. Отрути амфібій і рептилій хімічно близькі: і буфоталін, і офіотоксин, і кроталотоксин містять однакове число вуглецевих атомів і відрізняються один від одного тільки різним вмістом атомів кисню і водню. Зараз підтверджується давнє припущення про те, що зміїні отрути завдяки більшому вмісту ОН-групи більш реакціонноздатні. До речі, чомусь радіація, нищівна до токсичних властивостей отрути змій, на силу отрути жаб мало впливає. Невідома й причина дивно високого вмісту адреналіну в отруті жаб - до 5-7% (в надниркових залозах людини його концентрація вчетверо менше), і його роль в житті самих жаб.
Жаб'яча отрута ще не використовують в офіційній медицині (висушена отрута зеленої жаби зберігає активність і після 25 років зберігання), але, мабуть, введення її в лікувальну практику не за горами. Адже вона давно привертає увагу фармакологів. Наприклад, до того як стали користуватися нині всім відомої наперстянкою, жаб'ячу шкіру застосовували для лікування водянки. Крім того, в народній медицині жаб'яча отрута займає почесне місце як сечогінний і болезаспокійливий засіб. Звичайно, самодіяльність тут може бути смерті подібна. Так, в Аргентині, за порадою якогось знахаря, хворий заклав за щоку шкурку, зідрану з жаби, щоб стримати нестерпний зубний біль. Біль дійсно вщух, але хворий, заснувши, до ранку помер.
Академік М.П.Кравков ще в 1904 році встановив, що отрута жаб діє на серце дуже схоже з дігіталіном - серцевим гликозидом. А дослідження В.І.Захарова (1960) показали, що жаб'яча отрута в розведенні 1:1000. 1:2000 і 1:4000 за 30 хвилин вбиває печінкових сосальщиков, за 38-48 хвилин гарбузовидного ціп'яка, а для неозброєного ціп'яка досить від 15 до 45 хвилин. У цих паразитів отрута викликає незворотні деформації тіла. Позитивні результати дали і досліди по дегельмінтизації собак і кішок за допомогою жаб'ячої отрути. Вельми цікаві і спроби використовувати цю отруту для швидкого загоєння ран. Так що до жаб - природним постачальників майбутніх ліків - тільки за одне це слід ставитися з повагою.
Ледве настають сутінки, жаби виходять на полювання. Користь від цих нічних полювань величезна. За приблизними підрахунками тільки в США фермерам і лісівникам жаби надають послуги на мільярди доларів на рік. Тут навіть підрахований щорічний прибуток від кожної жаби - не менше 20 доларів.
З безлічі тварин, які шкодять посівам, зупинимо увагу на слимаках. У 1922-1923 рр. біля Пітера вони погубили майже 20 000 га озимого жита. Сфера їх злодіянь обширна: пшениця і капуста, морква і гарбуз, картопля і конюшина... Слимаки - нічні мисливці, і розраховувати на допомогу тварин, що ведуть денний спосіб життя, практично не и доводиться. А при зустрічі жаби з повільним слимаком у того немає шансів на порятунок: жаба вистрілює в нього свій липкий еластичний язик. Порожнім язик не повертається: жаби майже снайпери.
Недарма французькі селяни привозили жаб на свої поля. І не дивно, що в Парижі в позаминулому столітті існував спеціальний жаб'ячий ринок. В Англію жаб привозили з Франції і продавали аж ніяк не дешево.
Якось під Москвою слимаки псували помідори і ягоди суниці. Але у якогось садівника, який тримав жаб зелених і жаб сірих у вкопаних в землю ваннах (жаби зелені ловлять живність вдень, сірі - вночі), ділянка була надійно захищена від шкідників. Щоб жаби не втекли куди їм заманеться, доцільно перепинити їм шлях ланцюжком так званих ловчих канавок. Для цього потрібно на кордонах оброблюваної ділянки відрити поруч одна з одною в шаховому порядку неглибокі, з прямовисними стінками ямки, шириною від 15 до 17 сантиметрів і тієї ж глибини. Крім втікачів, які намагалися покинути город, в ловчі канавки потраплять і жаби-мандрівниці з суміжних ділянок, а також мишоподібні гризуни, яких слід при ранковому огляді канавок знищувати. А жаб треба буде оселити на місце - в яке-небудь вологе укриття.
Під час весняних паводків на рисових полях Приазов'я жаби в плавнях змінюють спосіб життя - навіть вдень полюють на медведок. Цих найлютіших шкідників, що рідко виходять на поверхню, вода змушує накопичуватися на невеликих тимчасових острівцях землі, на заломах очерету, рогозу або осоки. Іноді на квадратному метрі таких острівців сидить по 160 медведок. Жаби, користуючись нагодою, безжально винищують медведок.
Але найважливіше те, що жаби прижилися на рисових полях. Жаби прийшли на зрошувані рисові поля слідом за поселившимися тут мишовидними гризунами. Будинкові, курганчикові миші і сірі хом'яки риють тут нори не тільки у вологому грунті, а й у бруді і успішно розмножуються. А жаби, що оселилися тут же, дещо стримують наростання чисельності шкідників. Тут жаби частенько полюють в світлий час доби. Деякі жаби розривають неглибокі нори гризунів, що йдуть, як правило, уздовж насипних земляних дамбочок і поїдають майже безпомічних мишенят.
У міжнародній «Червоній книзі» представництво жаб, на щастя, поки невелике. Туди потрапила, наприклад, рідкісна сонорська зелена жаба, що мешкає в пустелях південно-західній Арізони. У пустелі її можна зустріти лише з травня по червень. На всю іншу пору року вона, за одностайною думкою фахівців, «безслідно зникає в досі невідомих місцях». Неймовірно, але факт: ще ніхто не бачив її пуголовків!
Жаб фауни колишнього Союзу немає в міжнародній «Червону книгу». Однак це аж ніяк не означає, що біди наших жаб вже в минулому. На жаль, триває нічим не виправдане побиття жаб деякими людьми.
Втім, і крім людини ворогів у жаб більш ніж достатньо. Висловлюючи думку багатьох, Ф.Ф.Тализіна писав, ніби «для самих жаб отрута - надійний захисне засіб, тому їх не їсть ніхто з тварин, крім велетенської саламандри і кільчастого вужа».
Але виявляється, що ними не гребують степові орли, могильники, орлани-білохвісти, довгохвости, чорні шуліки, звичайні канюки, курганники, змієїди, звичайна і степова пустельги, сірий і чернолобий сорокопуди, чаплі , чайкові і вранові птахи... Іноді молодих жаб роздзьобують навіть звичайні шпаки. Правда, у видобутку пернатих жаби аж ніяк не на першому місці. Але ж крім птахів жаб поїдають вужі, полози, єнотовидні собаки, борсуки, степові тхори, їжаки та щури. Наприклад, сірі пацюки, які живуть в плавнях Приазов'я, в гирлі Дону, в розливах Куми і Тереку, не просто видобувають жаб, але і заготовляють їх про запас. Щури знеруховують жаб, прокушуючи їм хребет якраз між надлопаточними отруйними залозами - паротидами, і довго зберігають цих амфібій в нежитлових відсіках нір. Крім усього цього, безліч жаб гублять жаб'ячі мухи - люцилії.
А скільки амфібій, в тому числі і жаб, гине на автострадах, особливо під час міграцій! Часом жаби-мандрівниці йдуть густим натовпом. Так, біля західнонімецького міста Карлсруе навесні 1978 року на шосе з'явилися попереджувальні знаки - «Обережно, жаби!» Та й взагалі, в Німеччині до традиційної жаб'ячої навалі готуються ретельно - встановлюють на автострадах не тільки відповідні знаки, а й спеціальні низькі дротові бар'єри уздовж узбіч доріг. Ці мікроперешкоди направляють мігруючих земноводних в певні місця переходу через автостраду. Втім, чи не доцільніше зробити такі переходи підземними у вигляді маленьких тунелів під шосе?
І, звичайно ж, хотілося б, щоб такі туннельчики з'явилися не тільки в Західній Європі, а й на наших дорогах. Бо жаб треба берегти всюди.
