Відповідаючи на запитання, чому максимальне число явищ доводиться саме на перигей і апогей, варто вдатися до поняття про те, що втримання одного планетного тіла біля іншого обумовлено тяжінням між їхніми центральними частинами. І це, безумовно, буде найбільш відповідним матеріалом для дослідження. Будем вважати за розумне, почати з того поняття, що явища, які спостерігаються на поверхні планети головним чином народжуються ендогенними силами. А тому насамперед напрошується питання: чи однаково буде вести себе затверділа оболонка планетного тіла, якщо ядро буде змінювати режим впливу на неї?

В даному випадку нас цікавить: чи можуть місячні моря розміщуватися вище загального рівня поверхні. Лава викидалася на вже затвердлу кору, тобто на ділянки Місячної поверхні, які являли собою закам’янілу масу, подібну до континентальних рівнин, але з деякими відмінностями: на цих ділянках не було ніяких кільцевих структур і взагалі яких небудь гірських споруд. В цьому багато і сумніваються: якби, мовляв, лава затопила материкові області, то не могла ж вона бути такої потужності, щоб затопити високі гірські споруди в декілька кілометрів. Ці ділянки по часу лавового вивержень були зниженими, про що і розказують деякі інші «моря» не з центральної частини.

Згідно законів ізостазії, планетне тіло, що еволюціонує, повинно набути кулясту форму без якої-небудь значної деформації його затверділої оболонки. За законами ізостазії селеносфера повинна кругом з однаковою силою притягуватися власним центром гравітації. Не задумуючись, з легкої руки можна було б сказати, що грушовидна форма Місяця, тобто витягнута її в напрямку до Землі обумовлена приливними силами Землі. Речовина Місяця, що знаходиться ближче до Землі, притягуються земними силами тяжіння з більшою силою, а більш віддалена – з меншою силою. По ходу і виникла причина порушення законів ізостазії. А в дійсності – все це лише здається і помилкове уявлення.

Крізь утворені розриви хлинула на поверхню кори величезна маса вогненно-рідкої речовини, яка згідно свого об’єму і займає поверхневу площу. Ну, а після остигання її що ми бачимо? Чи не ті ж місячні моря і океани! Чи не ті ж самі лавові потоки на Землі? Так ось в чім справа. І ніякі метеорити тут непричетні. А якщо і причетні, то лише в минулому, і до цього часу ослабили кору.

Якби кожна частинка місячної речовини притягувалася з однаковою силою, незалежно де б вона знаходилася на поверхні чи всередині планетного тіла, плюс до того ж власне гравітаційне поле, яке б втримувало їх всіх разом, то ніякі зовнішні сили не порушили б правильної форми місячної кулі, згідно закону ізостазій. Та в дійсності вона має витягнуту форму, та іще до цього в напрямку Землі. Чи не підозріло це?