Відповідаючи на запитання, чому максимальне число явищ доводиться саме на перигей і апогей, варто вдатися до поняття про те, що втримання одного планетного тіла біля іншого обумовлено тяжінням між їхніми центральними частинами. І це, безумовно, буде найбільш відповідним матеріалом для дослідження. Будем вважати за розумне, почати з того поняття, що явища, які спостерігаються на поверхні планети головним чином народжуються ендогенними силами. А тому насамперед напрошується питання: чи однаково буде вести себе затверділа оболонка планетного тіла, якщо ядро буде змінювати режим впливу на неї?
Як більш зрозуміло осмислити це питання? Для зручності і образного поняття розглянимо схематичне відображення взаємодії між двома планетними тілами А і В. Оболонки позначимо С і С1. Ядра – D і D1.
Якщо планетне тіло А діє своїм тяжінням на планетне тіло В, то насамперед це дія взаємного притягання виникає між ядрами D і D1. Ядро D планети А діє на ядро D1 планети В, притягуючи його до себе. Оболонка С1 навколо ядра D1 буде весь час знаходитись у врівноваженому стані, якщо планета В буде обертатися навколо планети А по строго круговій орбіті.
Що ж станеться з затверділою оболонкою, якщо планетне тіло В буде рухатись навколо планети А по еліптичній орбіті? Чи повинні відбуватися якісь зміни в затверділій оболонці чи ні?
Щоб прийти до певної відповіді, слід почати з того припущення, що оболонка орбітального планетного тіла не відчуває якогось іншого тяжіння, крім своєї центральної частини. Попутно з цим слід мати на увазі і поняття про те, що і внутрішня частина і зовнішня оболонка володіють інерцією під час руху. Та чи з однаковою силою, це стане зрозумілим пізніше. Важливу роль тут відіграє і відцентрова сила, яка увесь час супроводжує обертовий рух планетного тіла навколо свого центра. Прослідкуємо, як і по якій причині відбувається те чи інше відхилення від норми.
Якщо сили тяжіння між двома планетними тілами полягають лише у взаємному притягувані їх центральних мас, то кожного тіла окремо затверділі оболонки, геосфера і селеносфера, утримуються силою гравітації своїх центрів. Під час кругового руху одного тіла навколо іншого виникають відцентрові сили, які намагаються як би відірвати затверділу оболонку від центра тяжіння з однієї сторони планетного тіла і наблизити її до центра тяжіння з іншої. Логічно тут витікає висновок про нерівномірність гравітаційного поля супутника. Як би супутник весь час обертався навколо центра тяжіння по коловій орбіті, така ненормальність була б стійкою і не викликала б яких-небудь деформуючих змін в затверділій оболонці. Але так як супутник рухається по еліптичній орбіті, то в моменти найбільш віддаленої і найбільш приближеної віддалі до центру тяжіння, відбувається неузгодженість в гравітаційному співвідношенні між ядром і затвердлою оболонкою.
Маса затвердлої оболонки відчуває не рівномірний круговий рух, а як би прискорення і гальмування під дією свого ж центра тяжіння. В перигеї загальна маса відчуває прискорення. Під час руху всяке тіло намагається зберегти прямолінійний рух. І чим більша його швидкість, тим воно з більшою силою відхиляється до прямолінійного руху від кругового. Тому виходить, що в перигеї ядро, як сила власної гравітації, створює умови руху загальної маси супутника навколо планети по круговій орбіті, а не по прямолінійному шляху, до якого весь час прагне маса затверділої оболонки. Виходить як би два напрямки руху: по круговій і по прямій лініях. Хоч ці два напрямки постійно супутні, але різниця між ними найбільш помітна в перигелії і в апогеї, коли (для кращого розуміння) рух більш наближений до прямолінійного переходить в круговий під дією власного центра тяжіння – ядра. Воно якби, простіше кажучи, розбовтує зсередини пружну затверділу оболонку. А тому це «збовтування» і позначається на найбільш слабких місцях в затверділій оболонці і дає про себе знати на поверхні. До уточнення цієї обставини слід додати, що у всякому планетному тілі, що живе своїм життям, в нього всередині існує надлишковий тиск і досить високого порядку, це не беручи до уваги гравітаційного тиску ззовні. Для правильного розуміння цієї істини не потребується якихось особливих досліджень в недосяжних глибинах. Докази всі на видноті – це вулканічна діяльність. Тут лише необхідне глибоке осмислення цього простого поняття. А раз в наявності надлишок внутрішньо-планетного тиску, то під час «збовтування» із середини крізь створені розломи і гаситься цей надлишок внутрішнього тиску в вигляді газових виділень чи вивержені.
Було б дуже нерозумно розуміти магматичні виверження на поверхню планети як ізостатична рівновага, що може мати місце з рідиною і твердими тілами однієї і тієї ж питомої ваги. Над цим геологи ще недостатньо попрацювали.
Тепер вже згідно викладеного можна було б дати відповідь на поставлене питання більш стисло і коротко.
Максимальна кількість явищ на Місяці доводиться на перигей і апогей тому, що якраз в ці періоди селеносфера відчуває в окремих місцях перевантаження напруження зсередини, тобто припливними напруженнями.
