В древніх епічних поемах Індії та Ірану описані астрономічні явища, властиві арктичним областям. Це спонукало деяких учених вважати, що первоначальна батьківщина індоєвропейців опинилася за Полярним колом. Одним з творців «полярної теорії» був крупний політичний діяч Індії Балган-гадхар Тілак, який в 1903 році опублікував обширну монографію «Арктична батьківщина в Ведах».
Висовуючи «арктичну теорію», Тілак користується висновками природних наук, вважаючи, що в доледовий та міжледовий періоди клімат Заполяр'я був теплим і сприяв як розквіту рослинного та тваринного світу, так і розвитку цивілізації. Ґрунтуючись на найдавнішому священному пам'ятнику індийців - Ведах, він довів, що предки індійців в доледниковий і міжледниковий періоди мешкали в арктичних районах, а потім рушили на південь від наступившого похолодання.
Порівняльний аналіз індоєвропейських легенд дозволяє у якийсь мірі відтворити рослинний і тваринний світ, клімат і ландшафти тих місць, де предки індоєвропейських народів могли колись спільно жити.
Вимальовується лісиста країна з помірнім кліматом, «де немає ні жарких, ні студених вітрів».
В індоіранському фольклорі ця країна розташована далеко в північній частині країни, між вершинами Рипейських гір та Північним (Молочним) океаном. Опираючись на топономіку і історію, можна припустити, що Рипейські гори - це Уральський хребет. І гори Меру, священні гори індійського епосу, очевидно, знаходяться на Полярному або Приполярному Уралі, а їх головна вершина Мандара ототожнюється з горою, що носить нині символічну назва «Народна» (1895 м). Названа в "Авесті" зороастрійців "Високою Харою", вона була, звичайно, обителю богів, місцем молитов і жертвоприношень. Взагалі, на роль священних гір претендують і інші вершини Полярного Уралу.
«На півночі Молочного Моря, - розповідає«Махабхарата», - є великий острів, відомий під іменем Шветадвипа (Білий острів). Він розташований на південь від Меру на 32 тисячі йоджан, за словами брахманів...». Цьому легендарному острову - обителі відлюдників - на географічній карті відповідає Нова Земля.
Виходить, що «щаслива країна» передків індо-європейських народів з її лісами, лугами і благодатним кліматом - це басейни сучасної Печоры та району Воркути, де нині сурова тундра.
Вся справа в тому, що вісім тисяч років тому враз сильно потепліло, і почався атлантичний період голоцена, він же альтитермаль. Зими на півночі Європи сталим'якші, і коли в Єгипті правили фараони, на берегах Льодового океану шуміла тайга. Про це свідчать і численні виявлення в сучасних тундрових грунтах залишків дерев, трав і мхів, що ростуть тепер значно південніше, і аналіз пилку. Давало взнаки пом'якшуючий вплив атлантичних циклонів, які переміщувалися по більш північнішим, ніж тепер, траекторіям.
Це «золотий час» підійшов до кінця близько чотирьох тисяч років тому, коли на побережжі Баренцевої моря почали формуватися сучасні ландшафти. Древні епоси згадають, що предки аріїв були змушені покинути свою країну, тому що в неї наступила "тисячолітня зима".
В епоху неоліту, що співпадає з альтитермалом, концентрація вуглецю в біосфері була в крайньому випадку на 10% вище нинішнього. Значит, у атмосфері було більше СО2.
Проаналізувавши склад вмерзлих у багаторічний лід кульок повітря, швейцарські фахівці дійшли висновку, що концентрація вуглекислоти у атмосфері того часу підвищилася до 400 долей на мільйон (у 1980 р. - 338 долей на мільйон, а під час останнього льодового періоду лише 200). Можливі причини цього - "тепловий вуглекислотний маятник", зворотний зв'язок в системі "біосфера - атмосфера - океан" та захоронення вуглецю в земній корі.
Якщо біохіміки знайшли арійську кров у жилах сибірських народів («Арійська кров у серці Сибіру»), то дані сучасної кліматології говорять, що прабатьківщина індоєвропейських народів могли знаходитися саме там, де її розміщують «Авеста» і «Махабхарата», - між ріками Печорою і Воркутою.
Ітак, новая «Іліада» чекає свого Шлімана!
