Здавалося б, Мексиканська затока, розташована в тропіках, має бути заселена від поверхні до дна. Однак це не так: у північній частині є придонна область, майже позбавлена кисню і, отже, найвищих форм життя.

Мертву зону в квітучому океані виявили в 1974 гідрологи з Інституту прибережної екології при Університеті штату Луїзіана. Згодом вона розрослася, і зараз у теплу пору року її площа досягає 20 тис. кв. км. Основна причина цього явища – надходження великої кількості поживних речовин. Саме в Мексиканську затоку впадає знаменита Міссісіпі, яка разом із притоками збирає воду з території зі штату США. З водою до річок потрапляють і добрива, які застосовують американські фермери. На такому підживленні починають бурхливо рости водорості затоки, а коли вони відмирають, їх залишки служать їжею бактеріям, які поглинають кисень. Справа посилюється тим, що прісні води, що надходять у затоку, нашаровуються поверх солоних океанічних і заважають надходженню кисню в придонні глибини.
Таку картину підтверджують і експерименти, поставлені природою. У 1993 р. на Середньому Заході США сталася повінь. Величезна кількість води з полів та з каналізаційних систем ринула в Мексиканську затоку. Мертва зона відгукнулася - збільшилася вдвічі. І навпаки, посушливого 1988 року вона майже зникла. («Science», 1999, т.285)