Про що говорить спостереження алма-атинських астрономів 30 вересня 1956 року? Вони виявили майже в центрі диску Марса світлу цятку, яка час від часу спалахувала голубувато-білим світлом і в ту мить вона не поступалася по яскравості південної шапки планети, тобто спалахи були дуже яскравими.
В даній інформації звернемо особливу увагу лише на одне: цятка спалахувала час від часу. Це значить, що вона світилася не мигтінням, не суцільним світлом. Що значить "час від часу"? Це означає, що між окремими спалахами був тривалий проміжок часу по своїй величині більший ніж час протікання спалаху. Нажаль, про точний час між спалахами ні Комаров, ні Давидов не згадують, хоч є випадки, коли обидва констатують один і той же факт спостереження. Можливо, і самі спостерігачі не надавали значення питанню часу. Жаль. А це було б дуже важливо.
Запитується, де ж могла перебувати глиба "особливої" речовини, що, будучи на поверхні планети, не вступала в реакцію з гірськими породами? Якщо стало зрозумілим, що спалах - це зіткнення антиподів, то, логічне до цього, відсутність спалаху - це відсутність контакту між антиподами.
В якому ж випадку все це можливе? Лише в тому, коли глиба "особливої" речовини перебувала в кінетичному русі, в стані польоту над планетою. Щоб стала зрозумілою картина кінетичного руху цієї речовини і його наслідків, для цього візьмемо небагато, для початку лише один знімок марсіянської поверхні, знятої космічним апаратом "Марінер-7".
Що насамперед кидається у вічі, коли на нього глянути? Великі темні кратерні утворення, що розташовуються близько до діагоналі. Ну, а далі - хаотично розкидані менші та зовсім дрібненькі.
Спробуємо прискіпливіше приглянутися до кожної позначки на знімку, бо вся та косметика не з волі Марса появилася. Те, що від нього залежало, і так добре видно. Лінійне розташування самих більших кратерних утворень - це закономірне чи випадкове явище? Чому дані кратери розташовано рядочком, а не як-небудь, хаотично?
Звісно, ще дивлячись на те, якого вони походження: екзогенного чи ендогенного. Багато є прихильників гіпотези ендогенного походження ланцюжків кратерів. Мовляв, кратери утворились по лінії глибинного розлому затвердлої оболонки, крізь який вириваються струмені газу з такою потужністю, що може утворитися коловий викид гірських порід в тому місці. На даному фотознімку і близько чогось подібного не помічається. А щодо такої гіпотези, то можна прямо-таки сказати: утворена вона язиком, а не умом. І практичне дослідження планети гіпотезу таку ніколи не підтримає, хоч би які вона мала гарні прикраси.
Щодо піддослідного ланцюжка кратерів то відповідь одна: походження екзогенного, утворенні силою вибуху, і заповненні глибинною лавою, крізь пробиту кору. Такі ж самі кратерні утворення і в такому ж самому порядку розташування є на Місяці, з яких і почалося розуміння їх природи.
Запитується, з якою швидкістю проносилася глиба "особливої" речовини над поверхнею Марса? Була вона крупною чи невеликою? На поставлені запитання дає відповідь сам порядок розташування кратерів і їх розміри відносно розміру сфотографованої поверхні, відносно інших кратерних утворень в даній області.
Маса цієї речовини була досить великою і проносилась вона з дуже великою швидкістю. На даному знімку зафіксовано лише якусь частину загальної довжини ланцюжка. Невідомо, на якій віддалі від початку чи від кінця. Судячи по рядку з чотирьох кратерів можна впевнено сказати, що ланцюжок цей має досить велику прямолінійну протяжність. Тут навіть важко вказати напрям руху кратер-утворюючої глиби чи зліва направо, чи навпаки.
Але крім найкрупніших кратерних утворень на даному знімку є ще менші. Серед хаотично розташованих чітко виділяються з впорядкованим розташуванням. У верхньому правому куточку на лінії термінатора видніється рядочок з кратерів, що проліг зверху донизу. Це теж не вся його довжина на видимій стороні. Можливо, він бере початок ще далеко за краєм знімка і, можливо, ще далеко сягнув за лінію термінатора. Згідно поступового зменшення величини кратерів (зверху донизу) взнаємо напрям руху брили "особливої" речовини. Однак тут більш помітне зменшення діаметрів порівняно з крупними. А це в свою чергу дає більш-менш приблизну уяву і про його довжину. Він проліг не досить довгою стрічкою із-за однієї причини - це із-за малої швидкості руху антипода над поверхнею Марса, про що свідчить близьке розташування кратера від кратера. Є знімки, на яких зафіксовано хоч і маленькі кратерні утворення, але на такій протяжності, яка дорівнює не менше чотирьохсот кілометрів. Це ще раз укріпляє поняття про роль швидкості руху антипода в час зіткнення з поверхнею планети.
При уважному розгляді мілкіших кратерів, добре помічається ланцюжок, але вже не прямий, а вигнутий. Якщо поставити за мету полювати за ланцюжками хоч би на даному знімку, то таких можна знайти чимало. В вигляді півкола, смуга білих цяток добре помітна в середній частині знімка на краю ліворуч.
На знімку в центральній частині нижче двох середніх найбільших кратерів помічається світла широка смуга, наче слід чогось важкого протягнутого по піску. Нижче між першим і другим (всіх чотири кратери) добре помітні світлі овальні плями, що стикаються одна з одною по прямій. Це теж випадковість, чи слід ланцюжка кратерів?
Як бачимо, на однім лише маленькім клаптику марсіанської поверхні можна виявити цілий ряд лінійних утворень, які появились завдяки спільної причини, але різні в часі.
Коментуючи думку Кемпбелла про можливі причини виникнення спалахів, Давидов пише от що: "...вогні появляються нерегулярно і в деяких випадках переміщуються на багато сотень кілометрів не тільки від дня на день, а навіть за час непереривних спостережень". Сказане, Давидов не розвиває, не розшифровує, не ставить навіть до цього запитання, як до чогось невідомого і загадкового. Одним словом, явна байдужість. А насправді, чи не направляє таке поняття на думку про якийсь летучий вогонь? Та хіба тут багато потрібно говорити, щоб осмислити суть летючого вогню? Спостерігачі прямо таки були очевидцями прокладання довжелезних ланцюжків кратерів на поверхні Марса.
На даний час існує безліч різноманітних знімків з ланцюжками кратерів як Місяці, так і на Марсі. Почнемо з одних із перших. Так в журналі "Знание-Сила" за 72 рік №9 вміщено один з найцінніших знімків марсіанської поверхні. Це не просто знімок переданий "Марінером-9" 12 січня 1972 р. Це вирвана досить обширна сторінка з історії геологічного розвитку помаранчевої планети. Це відповідь на вікову загадку. На цьому клаптику є чимало і земного, як на Землі і марсіянського. Проте не все зразу.
Хоч знімок зроблено з дві тисячі кілометрової віддалі, але краще і не потрібно. З меншої віддалі - цей знімок не мав би належного сенсу. З більшої віддалі - був би обмежений змістом. Розміри марсіанської поверхні на знімку дорівнюють 325х400 км.
Так як в даному розділі дослідження ведеться розмова про ланцюжки кратерів, то будемо і розглядати стосовне і першочергове на факти знімку.
Поруч з гігантським грабеном розтягнувся більше як на чотирьохсот кілометрової довжини ланцюжок невеличких кратерів, що видніється праворуч.
Подальші думки про механізм виникнення ланцюжків кратерів не на багато відрізняться від тих, що існували на час перших коментарів. І суть коментарів , що до перших фотографій Марса, що до сучасних, не дуже змінилась. В журналі знімок прокоментував один із "світил" науки, тектоніст П.Н. Кропоткін: " Дуже промовисті дрібні кратери, насаджені на ту тріщину, яку видно справа. Чи можуть бути метеоритного ударного походження? Ні! Ударні (метеоритні) вирви були б, звичайно, розкидані безладно, а не розташовувалися б по прямій.
Ці кратери, мабуть, - результат вибуху глибинних газів, що швидко розширювалися, які піднімалися з надр Марса. Ймовірно, кратери пов'язані саме з газовим вулканізмом (який характерний на Землі для "грязьових вулканів" та для деяких справжніх вулканів, що вивергають давно газ, а не лаву)".
Ну, а тепер уже відомо, які коментарі могли прослідувати на коментар, і на скільки вони відрізняються від сучасних. Але не в цім суть справи.
Уважно розглядаючи характер розташування ланцюжка кратерів і знаючи його природне походження, можна з впевненістю сказати, що ми маємо справу з уже знайомими утвореннями на Місяці. Це так би мовити, вихвачено два промені із корони його величності кратера Тіхо. Це те ж саме зіткнення з тими ж самими наслідками, тільки в меншому масштабі. Які ж для цього можуть бути аргументи?
По-перше. Загальна довжина ланцюжка кратерів має біля 400 км. Згідно виявленні закономірності його формування, на знімку повинно бути чітко видно, де початок, а де кінець ланцюжка. Кратерних утворень нараховується більше тридцяти. Якщо раніше під час дослідження подібних ланцюжків легко визначали напрям польоту кратер-утворюючої сили навіть на рядочку з трьох-чотирьох кратерів, то такого по аналогії не можна зробити на даному знімку. Піддослідний ланцюжок кратерів має два початки і два кінці.
По-друге. Ніяких аргументів згідно виявленого і розглянутого механізму формувань ланцюга кратерів не знайдеться, щоб пояснити можливість розвитку найпотужніших анігілюючих вибухів на середині шляху прольоту уламків "особливої" речовини над поверхнею Марса. Ніщо не підтримає тієї думки, що, мовляв, найперші зіткнення з поверхнею могли відбутися досить легенько з такими ж легенькими позначками з наростаючою активністю до середини шляху слідування і зі спадаючою активністю після половини шляху.
Таке розташування кратерів, де найкрупніший в центральній частині лише, а дрібніші по краях, вигідне лише для тих, хто намагається захистити гіпотезу ендогенного походження їх. На стороні такого вся сила логіки. Тріщини - це наслідок тектонічного здвигу затвердлої оболонки, де блоки в міру яких то сил рухаються горизонтально в протилежні сторони, тобто розходяться. А тому центральна частина тріщини повинна бути найширшою завдяки інтенсивному процесу розходження блоків. А заодно з цим і потужнішим процесам виверження газових скупчень так, де ширше тріщина. Де потужніше виверження газових скупчень, там і повинні бути крупніші кратерні утворення. Цілком логічне і факти не суперечать. Такому поняттю з легкої руки підспівує ще і той грабен, що ліворуч, розкішно розкинувши свої поли. Все на виду.
Та логіка логікою так і залишиться безплідною, бо на скільки вона красива, настільки і фальшива.
Одне, що пояснює природу двостороннього розташування кратерів у даному ланцюжку це те, що поява таких утворень починалась з середини знімка. В центрі чітко видніється один з найбільших кратерів, як перш-початковий. По обидві сторони майже паралельно один до одного розташовуються кратери менших розмірів у симетричній спадаючій прогресії. Ознак третього ланцюжка тут не виявлено і не може бути при даних двох ланцюжках. Цілком зрозумілі й причини такого взаємо-паралельного розташування. Пригадаймо уже обговорену точку опори для утворення найдовшого променя кратера Тіхо. Така сама картина і на Марсі мала місце в свій час.
Питання неузгоджених спалахів
Згідно спостережень за спалахами на Марсі, крім уже розглянутих питань є ще не менш цікаве. Чому яскравість спалахів неоднакова по своїй силі в центрі диску, в порівнянні зі спалахами на лімбі або на лінії термінатора? Ясніше, чому спалахи на лімбі яскравіші, а ближче до центру диску тьмяніші? В чім же причина такої неузгодженості?
Звісно, знаючи основну причину виникнення таких спалахів, можна було б пошукати відповідь на загадковість уже похідної другорядної причини. Напрями пошуку уже повинні бути обмежені і спрямовані в яке-то приблизно визначене русло.
Основним матеріалом для оперування під час пошуку відповіді повинні бути такі поняття: природа виникнення спалахів в різних точках планети одна і та ж; одні і ті ж спалахи яскравіші на лімбі, менш яскраві на центрі диску планети. З боку геометрії, на основі даних можна накреслити три точки в просторі: на лімбі, в центрі диску і на місці спостерігача. Утворився тупокутний трикутник. На одній з найкоротших сторін цього трикутника відбувається загадкове явище що змінюється вздовж відрізка прямої від однієї точки до другої. Але чи прямої?
Що являє собою умовно проведена лінія трикутника на якій відбуваються змінні спалахи? Це дуга, ввігнута в середину трикутника, так як поверхня Марса не площина, а куляста форма - сфера.
Як же відбувається механізм спалаху в точці на лімбі і в центральній частині по відношенню самої планети Марс? Звичайно, так само, як би це мало місце і на Землі, тобто однаково, що в одній, що в другій точці - без істотних змін. Значить, місце виникнення спалаху не впливає на його зміну яскравості.
Як же тоді відбувається спалах на поверхні Марса по відношенню до земного спостерігача? Теж однаково і без змін? Здавалось би, що так само без змін. А як землянин повинен спостерігати спалах на Марсі на лімбі і на центральній частині диску? Теж однаково! Здавалось би не повинно бути змін, бо спалах - це раптова поява світла, що виникає з однієї точки і рівномірно розширюється в усі сторони, набуваючи кулястої форми. А тому звідки б не глянули чи зверху чи збоку спалах виглядатиме однаково. Бо якщо спалах відбувається в центральній частині диску планети, то спостерігач бачить його в плані; якщо - на лімбі, спостерігач бачить його зі сторони.
Виходить, що згідно таких логічних розмірковувань ніякої зміни в яскравості не повинно бути і спостерігач повинен бачити його однакової світимості і на лімбі і в центрі диску. Але ж факти спостережень суперечать всім цим бездоганно проведеним логічним розмірковуванням. А раз виникла суперечливість, то це значить, що одна із сторін являється не тією, за яку ми її сприймаємо. Яка?
Перше. В чім може бути помилка збоку логічних розмірковувань? Що ми тут неправильно розуміємо? Може, десь допустили помилки? Здавалось би, все правильно.
Друге. А чим неправильні судження про процес протікання спалаху? Адже усе береться не тільки згідно умовиводів, а й із спостережень в земних умовах.
І все-таки знаку рівності між суперечливими сторонами ставити не можна. А не можна тому, що нам добре відомі механізми протікання спалахів хімічних реакцій а не процесу анігіляції в інопланетних умовах. І ототожнювати одне з другим немає ніяких підстав. Навіть ядерний вибух, здавалось би теж повинен бути подібним до хімічного, проте має свої відмінні сторони. На відміну від хімічного, протікання ядерного відбувається з деякою затяжкою часу і з підняттям вгору цілої смуги пилюки та ґрунту.
А чим ми можемо бути запевненими, що анігіляційний спалах це тільки всього миттєвий спалах, поява світла і більше нічого, ніякого випромінювання після акту спалаху?
По-перше. В попередній дослідженнях ще загадок Місяця, було зроблено висновок про необхідність повторного дублюючого вибуху після першого. А який би вигляд мав повторний вибух якщо на нього дивитися в плані і зі сторони?
Перш-початковий спалах в центрі диску, цебто - в плані, вигляд в плані, бачимо і ширину кола і його світимість. Спалах - це одноразовий вибух, що здійняв догори, тобто по напрямку до спостерігача куряву роздроблених гірських порід. Вслід за першим спалахом відбувається повторний на тому ж самому місці. Чи буде помітне при цьому збільшення яскравості спалаху? Навпаки. Повторний повинен бути в деякій мірі тьмянішим, бо здійнята курява є екраном між світлом і спостерігачем. Площина кола повторного спалаху теж не збільшується в порівнянні з попереднім.
Спостерігач знаходиться збоку спалаху, тобто спалах відбувається на лімбі планети. Як же тепер буде вигляд спалаху? Вслід за першим виникає другий. На відміну від першого другий відбувається уже на певній висоті над горизонтом. Якщо перший мав вигляд половини видовженого кола, то другий - набагато вищий стовп вогню, що сягає до самого долу.
По-друге. А що коли анігіляційний спалах подібно до ядерного має властивість відштовхуватись від центру тяжіння і здійматися вгору вогненною кулею, тобто на якусь мить затягувати світіння.
Запитується, в якому випадку землянин спостерігатиме більшу площу світлового випромінювання, коли перед його поглядом спалах буде в плані чи зі сторони?
До цього слід додати, що яскравість світла для земного спостерігача залежить не тільки від самої яскравості спалаху, а і від лінійних розмірів цього спалаху. Світимість спалаху на поверхні планети Марс буде однаковою, але для землянина буде більшою та, яка показується йому в більшому розмірі. А таке збільшення відбувається за рахунок вертикального видовження що якраз і має місце на лімбі планети.
Для земного спостерігача зі сторони спалаху набагато менше виникає здійнятої вибухом речовини, що екранує. Вся та роздроблена маса в основному спрямована вгору.
Отже, сукупність розглянутих причин і являється тим основним фактором, який сприяє землянину спостерігати однієї і тієї сили спалаху то яскравішим то менш яскравим.
Що ще можна було б сказати на завершення розгляду питання про ланцюжки кратерів на поверхні Марса? Одне: сказане - на вузлик не зав'язане. Щоб виправдати себе, воно матиме продовження в органічному зв'язку з іншими загадковими явищами, яким воно і допоможе стати зрозумілими, з'ясованими.
