Як не дивним може здатися, а перш за все спонукає сумнів сам зміст закону всесвітнього тяжіння. На основі цього закону Ньютон вперше зробив припущення про причину виникнення припливів, на основі цього ж самого закону і спробуємо виявити неправдоподібність нині існуючого пояснення механізму протікання припливів. Ньютон правильно вказав на причину виникнення припливів на Землі. І дійсно винуватцем цього явища являється Місяць і його сила тяжіння. Але це ще не означає, що місячне тяжіння та так по простому і діє на Землю, як це ми погодилися розуміти. А тому і почнем з самого закону.
Закон всесвітнього тяжіння для спростування сучасної теорії припливів
Ньютонівський закон всесвітнього тяжіння гласить так: усі тіла притягуються одне до одного із силою пропорційною добутку їх мас і обернено пропорційне квадрату відстані між ними. В даному разі з даного формулювання нас повинно цікавити те, що чим більша відстань між тілами, тим слабшає сила тяжіння між ними, тим з меншою силою вони притягують одне одного; чим ближче вони розташовуються, тим з більшою силою вони взаємо-притягуються.
Тому саме з погляду цього принципу тяжіння ми і повинні дивитися на явища природи. З цього і потрібно починати розгляд проблеми припливів. Але, говорячи про місячне тяжіння, не слід забувати і про земне. Не однобічний, а всебічний розгляд допоможе у вирішенні поставленого завдання. В однаковій мірі потрібно враховувати й силу земного тяжіння, без якого ми нічого конкретного не зможемо дізнатися й про місячне, яке в теорії припливів фігурує самостійно й одиноко. А це та найосновніша помилка, на яку вчені не звернули увагу при формулюванні теорії. Всю увагу приділено місячному тяжінню, неначе воно діє на земну масу речовини, яка зовсім позбавлена власного поля гравітації. Земне тяжіння згадується, як між іншим, лише для того, щоб порівняти, наскільки місячне слабше. І не дивлячись на це свідоме порівняння на практиці, в теорії свідомо місячне тяжіння ставиться переважаючим над земним. Хіба це не парадокс?
Відомо, з якою силою притягує до себе всі тіла земне тяжіння - в пропорційному відношенні до їх маси. Стало відомо і те, що місячне тяжіння теж притягує до себе місячну речовину і все, що на поверхні та поблизу, але притягує з силою в 6 разів слабшою, ніж земне. Думається, що немає потреби володіти якоюсь особливою властивістю розуму, щоб зрозуміти, наскільки буде мізерною місячна сила тяжіння для земної речовини, якщо Місяць знаходиться на відстані від Землі на 384 400 км!
В посібнику для вчителів по астрономії (К. "Вища школа") навіть зроблено математичні підрахунки: "Це прискорення майже в десять мільйонів разів менше земного..." Та і без підрахунків відомо, що місячне тяжіння аж ніяк не може помітно впливати своєю мізерною силою на земні частки речовини так, щоб переважати над силою земного тяжіння і примушувати їх рухатися в своєму напрямі. Згідно закону природи завжди потужніша сила перемагає слабшу, а не навпаки.
Практичне бачення не завжди відповідає дійсності
Практичне спостереження над припливами вселяє людині дуже велику обманливість і так прекрасно замасковану, що й ні на крихітку підозріння не знайдеться. Підняття рівня водної поверхні моря чи океану саме тоді, коли Місяць знаходиться в зеніті, тобто на підмісячній поверхні Землі, як наче б то і справді говорить правду, що її притягує до себе місячне тяжіння. Така видимість природного явища може бути такою ж самою простою видимістю дійсності тільки для бездумних, які здатні вірити тільки своїм очам, а не своєму розуму. Згідно такого становища доречно згадати вислів древньогрецького мислителя Аристотеля: "Природа дала нам очі, щоб ми бачили її творіння, - твердив він своїм учням. - Але вона наділила нас мозком спосібним зрозуміти ці творіння". І що ж, творіння припливу ми то бачимо, але не звертаємося до свого (розуму) мозку, щоб він допоміг нам зрозуміти суть цього творіння. Нам здається, що згідно своєї простоти й очевидності дане явище настільки нам ясно зрозуміле, що навіть лінь зробити спробу найелементарнішого співставлення можливого з неможливим, тобто співставити дію двох сил тяжіння на одні і ті ж самі частки речовини земної поверхні. Для того, щоб водну масу океану підняти вище нормального рівня хоча б на декілька міліметрів не говорячи вже про висоту на десяток метрів, і то потрібна така сила впливу, яка переважала б над силою земного тяжіння. Це - закон природи і закон однозначний. Хіба може подолати менш потужна сила більш потужну? Хіба під силу місячному тяжінню відтягнути водну масу океану від земного тяжіння, яке притягує її з такою великою силою і однаково в глобальному масштабі? Ніколи в світі.
Нині існуючу теорію припливів можна було б вважати правильною лише в тому разі, якби Земля була зовсім позбавлена свого власного поля тяжіння. Мізерні сили гравітації Місяця, можливо, і мали б якийсь вплив на земну речовину і то з такою силою, яка не створювала б таких помітних зрушень в земній корі та водній оболонці. А раз Земля володіє своїм потужним полем гравітації - в мільйон-кратному відношенні до місячного - та враховуючи відстань між двома планетними тілами, то навіть нерозумно було б робити якесь довільне припущення про можливість безпосереднього місячного впливу на земну поверхню, а не те, щоб таке припущення зводити в ранг теорії. А дана теорія наперекір всьому - і законам природи, і здоровому глузду, і навіть самому закону всесвітнього тяжіння, яким сама намагається ним прикритися, твердить своє: Місяць притягує частки води в океанах, частки мінералогічних порід на материка, а тому вони і підіймаються в його напрямку, коли він перебуває над ними. І дійсно, як тільки Місяць пропливає над тим чи іншим меридіаном, так зразу ж вздовж цього - підмісячного - меридіана піднімається вода морів та океанів вище попереднього рівня. Хіба цьому вже заперечити. Це - факт. Хіба ж скажеш, що це неправда. Правда. Але яка вона? Одним словом, суперечливість очевидна. А раз таке виникає між фактами і теорією, то згідно законів логіки, одне з них являється фальшивим!
Земне тяжіння місячне набагато перевершує
Другим контраргументом безпосереднього впливу місячного тяжіння на земні частки речовини - це відсутність конкретних і переконливих доводів на всіх доступних розумінню прикладах. А такий приклад є. І саме він вирішує долю теорії бути їй чи ні.
Якщо вже слідувати словам теорії, то цілком логічне буде, що в підмісячній області всі земні частки будь-якої речовини повинні ставати легшими. Адже на них тепер впливає дві сили тяжіння, які притягують ці частки кожна до себе тобто в діаметрально протилежні сторони. А це вже само говорить, що маса цих часток, як кількість речовини залишається попередньою, але вага зменшується, так як місячне тяжіння подібно земному теж з певною силою притягує їх до себе. Від чисто земної ваги тіл віднімається місячна і т.д.
Якщо так, то наскільки це правдоподібно, можна переконатися під час зважування тіл на пружинних терезах на підмісячній поверхні Землі, саме тоді, коли найвищий приплив у даній місцевості. Зважувати на звичайних терезах - не надійно, бо і самі ваги стають легшими. Метод зважування - це найлегший і найдоступніший метод перевірки істинності теорії припливів. Чому про це ніхто навіть жодним словом не згадав? А хіба не цей самий найпростіший метод перевірки міг би сказати, де правда, а де омана у змісті теорії?
А водяний горб все-таки утворюється і високо підіймається у багатьох бухтах чи протоках нашої планети.
Меридіанний рух води в океані спростовує сучасну теорію припливів
І третій контраргумент - це напрям руху водних мас, особливо в акваторії океанів на підмісячному боці. Чи не виходить так, як це говориться в російській приказці: "Что нам стоит дом построить? Нарисовал - и дом готов". Щось воно подібне в роз'ясненні причин виникнення припливів. В будь якій літературі пояснюється найпершим чином на спрощеному схематичному малюнку, а не на розгляді всієї складності динамічного стану водних мас на підмісячному боці Землі. Форму припливу на малюнку зображають у вигляді виступів в екваторіальній області, які симетрично розташовані по обидва боки планети. І той притягується Місяцем і на інший є якась дія. Де ж логіка? А напрям руху водних мас, що формують припливні горби, хіба ідентичні? Скоріше - навпаки. Напрям руху водних мас в них діаметрально протилежні. Якщо на підмісячному боці спрямовується переміщення маси води від екватора до полюсів, то на протилежному боці Землі вода в той самий час спрямовується від полюсів до екватора. Як бачимо, і в цьому прикладі ніщо не вказує, щоб частки земної речовини тягнулися до Місяця. Навпаки, вода втікає а не наближається. Коли ж наводяться приклади, де мають місце найвищі припливи на Землі, то аж ніяк такі факти не співпадають ні з схематичною замальовкою припливів, ні з формулюванням теоретичним. Практично найбільші припливні горби не в екваторіальній частині планети, а далеко від екватора - у високих і близьких до цього широтах. Наприклад. "На берегах морів і океанів спостерігаються періодичні підвищення і спади рівня води, названі припливами і відпливами. Різниця між найбільшими і найменшими рівнями досягають 1-2 м, в океанах - до 1 м, а в дельтах великих рік і вузьких затоках значно більші: на Мурманському узбережжі до 6 м, на Кольському півострові до 8 м, в Охотському морі до 11 м, у бухті Фунді (східний берег Канади) до 18 м. У закритих морях коливання рівня води майже непомітне: в Чорному морі в районі Поті - до 0,13 м, у Фінській затоці - до 0,14 м" (Астрономія, посібник. К).
То чому цієї дійсності не показувати б на схематичних малюнках? Чому заради справедливості не показувати б основним чином найбільші припливи у високих широтах, а не на екваторі? Бачте, це - неможливо, бо аж ніяк факти дійсних місць появи припливів і при тім найбільших ніяк не гармонують зі змістом теорії. Теорія хоче, щоб найвищі припливи виникали в екваторіальній частині Землі, як в найбільш наближеному місці до Місяця, а вони наперекір здіймаються у високих широтах, і чим далі від екватора, особливо, коли Місяць в зеніті. Теорія говорить, що кожна часточка земної речовини притягується Місяцем і в тім числі часточки води. А раз так, то ці часточки, як рухливі і найменш зв'язані з твердинею планети, і повинні були спрямувати свій рух до Місяця в екваторіальній частині. Насправді ж вони втікають в протилежний бік від Місяця: водна маса океану на підмісячнім боці спрямовує рух від екватора до полюсів. Явна неузгодженість. То в чім тут варто сумніватися: в фактичних даних, чи в змісті теорії?
Якби все так відбувалося в дійсності, як це твердить теорія, то ми спостерігали б горизонтальний рух водних мас в протилежному напрямі. Як тільки Місяць з'являвся б над меридіаном, що перетинає акваторію океану, вода спрямовувала свій рух в бік екватора від полюсів, а на протилежному боці Землі - від екватора - до полюсів. Тоді дійсно найвищі припливи формувалися б в області екватора і то тільки на підмісячному боці.
Куди не кинь - всюди клин: ніщо не узгоджується.
Земна поверхня вище піднімається в підмісячній зоні
Однак нехтувати книжними схематичними замальовками припливів і відпливів теж не можна, бо вони все-таки відображають дійсність явища. При розгляді питання припливів і відпливів ми маємо справу не тільки з водними масами морів і океанів, а й з твердою оболонкою Землі. Ось тут-то вже без всяких протиріч між теорією і фактами. Земна поверхня і в дійсності піднімається вище в підмісячній зоні.
І якщо взяти до уваги всю довжину підмісячного меридіана, то найбільшою амплітудою коливань буде саме екваторіальна область, а найменшою - у високих широтах. Тому схематичні замальовки відповідають дійсності для земної кори. Але і тут постає невідступне "але". Але як же пояснити підняття земної поверхні в екваторіальній області на протилежному боці Землі? Тут уже все іде всупереч теорії. Логічним тут повинно відбуватися навпаки. Протилежну ділянку земної кори притягує власне тяжіння і в добавок притягує ще і місячне. В такому випадку при складанні двох сил земна поверхня повинна була б просідати, а не випинатися. А раз так, то Земля повинна була б весь час набирати грушовидну форму, а не розтягнуту еліпс-видну. Насправді ж цього немає. Знову протиріччя між теорією і фактами.
Говорячи про вплив тяжіння Місяця на земну речовину, під такою ми розуміємо все: водну масу і тверду оболонку планети. Чи ж помічаємо ми і тут протиріччя? Хіба для місячного тяжіння не все одно, що притягувати - чи воду, чи тверді мінерали? То чому твердиня Землі дійсно намагається підійти ближче до Місяця, а вода втекти від нього? Про що це говорить? Чи підводять дані факти до якоїсь суперечливості в основі самої теорії?
Будь яке тяжіння чи земне, чи місячне, не признає вибірковості. То чому така в дійсності має місце? Хіба не все одно для місячного тяжіння, притягувати що тверді частки речовини, що рідинні? Логічне, ніякої різниці. То чому так виходить, що тверді частки у виді земної кори притягує до себе місячне тяжіння, а частки рідини - воду океанів відштовхує від себе? Чи може так бути? А якщо не може бути, а в дійсності є, то на які думки наводить такий факт дійсності?
Те, що Місяць дійсно являється причиною появи припливів - це незаперечна істина. Але як саме він викликає їх появу, який механізм взаємодії між двома планетними тілами сприяє їх формуванню, для науки це ще загадка, нерозв'язана проблема, а не цілком зрозуміла теорія. А тому неузгодженість фактів з теорією і породжує сумнів у достовірності такої.
Хтось із знаменитих людей сказав було, що для перетворення гіпотези в теорію вона повинна пояснювати всі факти, а для загибелі теорії досить одного удару. Поки-що названо лише три.
Ньютон висунув гіпотезу не безпідставну, а правильну в тім розумінні, що припливи викликаються силою місячного тяжіння, як процесом взаємодії між двома планетними тілами. Науковий світ дуже швидко цю гіпотезу перетворив у теорію прямо-таки за змістом ньютонівського закону всесвітнього тяжіння, не попрацювавши над цим як слід. З приводу такого становища в науці дуже правильно було зауважив у свій час Гете: "Теорії, за-звичайно, являються плодом надмірної поспішності нетерпеливого розуму, який рад позбутися від явищ і на їх місце заради цього підставити образи, поняття, часто навіть просто слова".
(2 з 6)
Далі Припливи і відпливи -3- теорія виникнення не відповідає фактам
